Олексій надзвичайно глибокий. Рівень і потужність його сприйняття сприймалися мною наче зустріч з чимось небаченим і незвіданим – Олег Володарський (відео)

Поделиться

Сьогодення це сумарне минуле

То що ж у своїй «Історії» Геродот написав про Скитію і скитів (про Праукраїну і праукраїнців, хоча тоді вони так і не називалися)? Він точно описав територію Скитії (правда, у вимірах є відхилення, викликані тим, що в його час відстані вимірювалися днями подорожі). Точно описані ріки і річки Скитії, і, хоч називаються вони тепер по-іншому, більшість із рік вдається відшукати й нині. Точно описано і моря, що омивали Скитію: це Балтійське (тоді воно називалося Скитське), Чорне (Понт Евксін), Азовське (Меотіс) і Каспійське (Хвалинське). Точно описано і Придніпров’я, долину, з її родючими грунтами та багатими пасовиськами. Окремі скитські племена, можна сподіватись, в основному також точно описані. Першою особливістю «Історії Геродота» є те, що він всі назви рік, річок, теренів, міст і племен записав так, як їх називали греки, не записавши місцевих скитських назв. Другою особливістю є те, що Геродот не вказував точний час, коли відбувалися описані ним події. Роки тих подій треба встановлювати за іншими джерелами. Третьою особливістю є те, що історія написана не за певною формою, за якою пишуть зараз. Терени, річки, скитські племена, їх звичаї, віра, релігійні обряди – все описано у перемішаному вигляді. Втім, написана «Історія» майже 2500 років тому і так, як тоді уміли писати. Пам’ятаючи про згадані особливості, можна з певністю стверджувати, що «Історія Геродота» є одним із найважливіших історичних документів Світової історії, написаних приблизно за 500 років до початку Нової ери. Для нас, русичів-українців, Геродот є «Батьком нашої Праісторії», бо з його «Історії» ми дізнаємося, що наші Предки-Скити були Діти Дніпра (Борисфену). Вони називали себе бористенами, що сучасною мовою означає «наддніпрянці». Ще дізнаємося, що всіх людей, які жили північніше Дунаю, греки називали – гіпербореями, тобто нашою мовою – «північними людьми», а західноєвропейською – «норманами». За «Історією Геродота» ми, українці, маємо змогу розв’язати на нашу користь два найголовніших питання в нашій історії. Перше – чи скити були місцевими людьми, народом, що народився і розвинувся над Дніпром. Друге – чи в давні часи називались «норманами» не шведи, норвежці чи німці, а скити – наші Прапредки. Таким чином, спрощуються і руйнуються найболючіші і принижуючі українську націю теорії новітніх істориків.

Джерело: http://www.kozatstvo.net.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=3051&fbclid=IwAR0ABATecaGhVGd7k3n5neVSHfljBlusClNvMq_lS6spnEXMSNlnPH7LdDw

Олексій Альошкін, митець, член Спілки художників України

Він надзвичайно глибокий. Настільки глибокий, що рівень і потужність його сприйняття сприймалися мною наче зустріч з чимось небаченим і незвіданим. З урбаністичних реалій 21 сторіччя я раптово потрапив у світ, в якому панують первісна природа та витесані з каменю шедеври майстра, котрі так органічно доповнюють цю місцевість, що здається, ніби вони були тут за тисячі років до нас і залишаться на віки і тисячоліття після того, як нас не стане. Я щиро захоплююся сучасністю з її багатогранністю, розмаїттям та креативністю. Але коли залишаюся на самоті, і маю нарешті змогу почути себе, почути чого хоче душа, чий голос не заглушає гамір метушливого світу, я розумію, що душею прагну туди, в колиску нашої держави, в Київську Русь. Трипільська, фракійська, скіфська, кельтська культури – наче аркуші стародавнього фоліанту нашої ІСТИННОЇ історії. Історії України.

А завітавши до Альошкіних, я ніби потрапив у портал і відкрив двері у Русь. Майстер душею відчуває природу, культуру і Бога. І живе в гармонії зі своїми відчуттями. Він працює з каменем, деревом, глиною, кісткою. Він справжній творець у своїй творчості, адже він вдихає душу у свої роботи. І я, наче маленька дитина, широко розплющеними очима дивився на цю оазу давнини і не міг нею надихатися. Величезний світ залишився десь далеко, а я стояв тут і відчував, ніби душею доторкаюсь до витоків, до першоджерела. Мене оповило неймовірне відчуття гармонії з собою і зі всесвітом. Світ здавався мені привітним та ласкавим, він радів мені і радів разом зі мною. Радів від того, що я нарешті зумів почути його. Але, коли ми не бачимо нічого, окрім себе, світ одразу стає для нас темним і незрозумілим. Ми ніби блукаємо із заплющеними очима по лісу, постійно перечіпаючись через коріння, і раз-у-раз вдаряючись об гілки та стовбури дерев. Ми не шукаємо шлях. Навіть не намагаємося розплющити очі, блукаючи у впевненості, що світ складається лише з перепон, падінь та ударів. На шляху до себе зовсім не потрібно падати і воювати зі світом. Досить просто розплющити очі.

Олексію вдалося почути цей світ. Світ, котрий материнською, ласкавою колисковою, що долинула до нього крізь епохи і тисячоліття, покликав його до витоків. Він уважно дивився мені в очі, роздивляючись душу, він дійсно прагнув побачити мене. Ми в своєму постійному поспіху так часто не помічаємо навіть рідних та друзів, що вже казати про незнайомців. Так, ми їх бачимо, ми з ними розмовляємо, проводимо разом час. Але як часто ми зупиняємося настільки, щоб дійсно побути ПОРУЧ, щоб ДІЙСНО побачити того, хто поряд, щоб зазирнути йому в душу? Чи здатні ми ще на це? Чи вистачить у нас самих душі для цього?

Він пішов від цієї метушні. Пішов, щоб жити так, як підказує йому ДУША, а не нав’язаний нам невгамовними маркетологами «дух часу». Навіть дещо схожі звучання, але яка ж диявольськи підступна підміна цінностей і понять. Його талант та майстерність дозволили б йому посісти гідне місце на творчому Олімпі. Але соціум не може запропонувати йому щось цінніше за ту гармонію з собою, природою і світом, котрою він насолоджується щомиті. Родина підтримала його. А половинка, привітна та світла берегиня, мати п’ятьох дітей, зуміла почути, зрозуміти його і розділити з ним цю гармонію життя.

Тільки-но я приїхав до Вінниці, як одразу почало лунати звідусіль: «Обов’язково завітай до Альошкіних». Володимир Козюк, Олена Назарець, Олеся Рудик-Саволюк, котра власне і стала моїм провідником у святая святих майстра. Цю «Сповідь» треба дивитися. Хтось не зможе побачити і не знайде там нічого цікавого. Але я впевнений, будуть і ті, хто зуміє оцінити переплетіння контрастів і паралелей минулого та майбутнього, глибинно-генетичного та сучасного.

Олексій відчуває каміння, з яким працює. Чує завіти предків. Він – один з тих провідників, котрі вказують нам ІСТИННИЙ шлях. В ньому є Божа іскра, світло, за яким прагнеш слідувати, до якого лине душа. Ми не цінуємо своїх пророків. Ми забуваємо своїх етнархів. Ми ігноруємо або навіть боїмося своїх пасіонаріїв. Ми, взагалі, де? Хто ми? Звідки ми прийшли? Яке наше коріння?

Поділля душами, любов’ю, талантом та майстерністю шукає та знаходить глибинне українство у вишивці, писанкарстві, малюванні, гончарстві, ткацтві… Титаренко, Альошкіни, Пірус, Шпак-Косаківська, Косаківський, Буяльська… Ціла плеяда усвідомлених, інтелектуальних українців, котрі навчають, показують і закликають: «Бережіть свою історію та культуру, котру ми відтворюємо по крихтах!».

– Чому ми такі?, – запитав я в Олексія.

– Які? – посміхнувся він.

– Творчі. Звідки в нашій творчості така мудрість та глибина?

– Творчість – від слова ТВОРЕЦЬ, – з ледь помітною посмішкою почув я у відповідь.

Я бачив наяву, а не уві сні СТАРОДАВНЮ РУСЬ. Вона, така всюдисуща і водночас невломима, зустрічається мені всюди. Вона проглядає в усипальниці князів Вишневецьких на Тернопільщині, озивається дзвінкою тишею Маняви на Франківщині, блукає у шепоті Карпатських гір, дивиться на нас масками вашнівецької Маланки на Буковині… Ми є! Нам треба лише віднайти себе.

Ми поспішали, але не змогли відмовитися від гостинності господарів, смачного частування і їх неймовірної компанії. За тим столиком просто неба, біля річки за розмовою з Людмилою та Олексієм ми відпочивали душею. Нас запросили до музею, де запропонували поворожити на майбутнє, обравши наосліп один з камінчиків. Мені випало Кохання. Маленький камінчик з намальованою божою корівкою. У цьому неймовірному місці ти не відчуваєш себе в гостях. Ти тут одразу живеш. Оживаєш душею, вдихаєш на повні груди і відчуваєш себе як ніколи живим. Шум річки, аромат рідної землі після дрібного дощу, муркотіння котиків і такий простий та неймовірний Олексій Альошкін. Частинка моєї душі назавжди залишиться там.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Олексій Альошкін, митець, член Спілки художників України

Related posts

Leave a Comment