Отець Дмитро Поворотний, військовий капелан з понад десятирічним стажем, активно підтримує військових та бореться зі стигмою щодо ВІЛ, об’єднуючи духовну та соціальну допомогу.
Військовий капелан Дмитро Поворотний розповідає про своє служіння військовим та боротьбу зі стигмою щодо ВІЛ
Своє служіння Богу та людям отець Дмитро Поворотний розпочав ще до війни. Тоді, розмірковуючи над своїм покликанням, отець Дмитро зрозумів, що понад усе хоче нести у світ любов, милосердя та надію людям.
З початком війни, у 2014 році, коли українське військо стало на захист держави, а Православна Церква України почала активно допомагати українському війську, отець Дмитро зрозумів, що має бути поруч із тими, хто захищає країну. Так він розпочав служіння в якості військового капелана.
Тоді ж відбулася його зустріч з отцем Сергієм Дмитрієвим, який вже працював у напрямку подолання стигми та дискримінації щодо людей з ВІЛ/СНІД. Отець Сергій залучав нових людей до своєї справи, і отець Дмитро долучився до навчань священнослужителів, які проводили в «Елеос Україна».
Сьогодні за плечима отця Дмитра понад 10 років капеланського служіння. Він не тільки підтримує військових на передовій, він також є активним учасником соціально важливих проектів, серед яких ті, що направлені на подолання стигми та дискримінації щодо людей з ВІЛ.
Ми поспілкувалися з отцем Дмитром, щоби дізнатися про те, як проходить його служба зараз. Враховуючи те, що серед військовослужбовців, згідно оновлених правил про мобілізацію, військову службу можуть проходити також люди, які живуть з ВІЛ, а це означає, що його досвід та знання зараз потрібні як ніколи.
— Багато років ви займаєтесь просвітництвом серед молодих священиків в Україні щодо епідемії ВІЛ, передачі ВІЛ, та лікування. Скажіть, будь ласка, чому для вас це важливо?
— Як християни ми повинні керуватися словом Божим і його заповідями, серед яких головними є – любити Бога всім серцем своїм і любити ближнього свого, як самого себе. І це служіння з просвітництва щодо ВІЛ/СНІДУ та інших соціально небезпечних хвороб, це і є для мене прояв служіння Богу в служінні людині. Воно якраз і полягає у тому, щоби ми допомагали зрозуміти іншим, що ВІЛ – це хвороба, яка притаманна людині. Ця хвороба, як і інші хвороби, потребує уваги, лікування і підтримки людей, що живуть з ВІЛ. Я, як християнин і як священик, мушу це робити, для цього, якраз, і покликав мене Господь.
Там де є церква, чи інші релігійні структури, там де вони втручаються і стають партнерами у подоланні ВІЛ, це працює спочатку саме як просвітництво. І, врешті-решт, ми змінимо ситуацію і зможемо подолати стигму та дискримінацію щодо людей з ВІЛ.
— Ви багато спілкуєтесь з людьми, що живуть з ВІЛ. Розкажіть про це.
— Головне, що можна сказати про людей, що живуть з ВІЛ, це те, що в першу чергу вони люди, повноцінні люди зі своїми потребами, особистими і загальними, як і всяка людина. Вони можуть і повинні реалізовувати себе, але на жаль сталося так, що ВІЛ не тільки завдає страждання фізичні, а й душевні або моральні і часто духовні.
Людина що живе з ВІЛ, переживає цю хворобу не тільки фізично, вона закривається в такому скажімо коконі із власних упереджень і упереджень суспільства яке його оточує. Така людина живе ніби в вакуумі, і саме це відрізняє людей, що живуть з ВІЛ.
Небагато таких хвороб, які ставлять людину за певну суспільну межу, роблять людину невидимою. Суспільства, які сповнені стереотипів з минулого сторіччя, просто виштовхують людей які живуть з ВІЛ. Це дуже страшно. Крім того, що ти хворієш, ти ще й стаєш абсолютно самотнім. Люди які живуть з ВІЛ, часто закриваються, бо знають, що всі від них відвернуться. Тому так важлива ця просвітницька робота, бо ніхто не має лишатися сам на сам з бідою.
— Ви багато спілкуєтесь із парафіянами, військовими, наркозалежними, що проходять реабілітацію. З якими найпоширенішими міфами і страхами людей щодо ВІЛ ви зустрічалися?
— Головною проблемою тут є необізнаність, брак інформації, небажання про щось дізнаватись – це породжує упередження і страхи. Суспільство законсервоване у сприйнятті ВІЛ на рівні 80-х років 20-го століття. Тоді ця хвороба увірвалася у суспільний простір і не було розуміння, як реагувати і що робити навіть серед фахівців-медиків. Саме через це виникли методи заборони та пропаганди, які тоді нав’язувалися, мовляв, СНІД – це чума 20-го століття, і що хворіють на нього маргінали та люди з девіантною поведінкою. Ці застарілі уявлення досі живуть у суспільстві.
Це все є наслідком нестачі інформації, тому перш за все потрібно долати ці проблеми через інформаційні заходи, інформування суспільства про те, що наука не стоїть на місці, що вже розроблено багато методів і проведено чимало досліджень щодо ВІЛ та його лікування.
Я вважаю, що участь ПЦУ, як структури, що охоплює всю Україну та всі верстви суспільства, без сумніву буде сприяти руйнуванню цих міфів, підвищенню обізнаності серед українців.
Інформування через такі канали може значно змінити ставлення суспільства до ВІЛ і допомогти подолати існуючі упередження та страхи.
— Що може зробити капелан, якщо до нього звертається військовий, що живе з ВІЛ?
— Коли до капелана звертається військовослужбовець, що живе з ВІЛ, необхідно перш за все надати йому духовну підтримку. Важливим є сам факт, що людина прийшла до капелана, адже це свідчить про її готовність до відкритого діалогу та потребу в підтримці.
Безумовно потрібно з’ясувати, чи отримує військовий необхідне медичне лікування, адже капелан може сприяти доступу до медичної допомоги та консультування, якщо це необхідно. Також дуже важливим є, щоб вся інформація, що стосується стану здоров’я та потреб військовослужбовця, залишалася конфіденційною.
— Існує безліч хвороб, але чому ви приділяєте особливу увагу саме ВІЛ інфекції та підтримці людей, що живуть з ВІЛ?
— Ну мабуть тому що ВІЛ це одна з небагатьох хвороб, яка викликає такий ірраціональний страх, страх, який не піддається логіці і саме з цим треба працювати, працювати інформаційно перш за все.
Ірраціональність є таким викликом і головною проблемою. Багато людей панічно бояться, навіть чути про цю хворобу. ВІЛ – та хвороба, яка руйнує зв’язки між людьми, навіть між найближчими. Вона може стати причиною розриву стосунків і причина саме у нелогічному ірраціональному страху перед цією хворобою. І це та площина, в якій і має працювати священик, як людина, яка дотична до ірраціонального. Я думаю, що священики ту можуть бути особливо корисними. Світовий досвід довів що саме релігійні люди, люди віри, можуть посприяти в руйнуванні та подоланні цього страху.
— Поясніть що таке стигма та дискримінація і як це впливає на хворобу?
— Стигма це тавро, це упереджене ставлення людей, певної людини, або до групи людей за якоюсь ознакою. Стигма і як наслідок дискримінація відбувається через необізнаність. Подекуди це призводить до того, що людина не приймає реальності, намагається приховати хворобу навіть від самої себе, настільки їй страшно. А це, звісно, має дуже сумні наслідки для здоровʼя.
— Що таке самостигматизація? Чи часто ви бачите людей, які через це проходять і що ми, як суспільство можемо зробити щоби цього не відбувалося? І як тут може допомогти священник?
— Стигматизація робить так, що сама людина відокремлює себе від суспільства. Часто люди з ВІЛ не хочуть бути на виду, заявляти про себе, навіть якщо вони зацікавлені в приверненні уваги.
Людина сама накладає на себе обмеження. Не дозволяє собі будувати карʼєру чи творчо реалізовуватися, чи займатися спортом, не заводить стосунків, родину, відмовляється від друзів, бо думає, що друзі будуть її соромитись.
Це і є самостигматизація. Нам як суспільству треба бути обізнаними щодо цієї хвороби, як її долати, про те, як лікуватися, про те, що людина, яка лікується, яка отримує терапію, вона може жити повноцінним життям.
— Скажіть будь ласка яку саме роботу з військовими ви проводите зараз? Чому саме про ВІЛ треба говорити з військовими? За час вашої роботи які ви бачите зміни у прийнятті людей з ВІЛ?
— Я зараз є капеланом військового шпиталю, на посаді військового капелана і звичайно, займаюсь військовою підтримкою тих військовослужбовців, які тут зараз проходять лікування чи реабілітацію.
Чому важливо говорити з військовими про ВІЛ? Тому що війна це такий простір, в якому саме ризик захворіти на ВІЛ вищий ніж в звичайному житті. На полі бою люди отримують поранення, є багато прямого контакту з кров’ю, через кров можна заразитися і тому треба розповідати людям про те, як запобігати цьому. Якими мають бути їхні дії, до кого звертатися, що треба проводити як можна частіше тестування на ВІЛ, щоби знати свій статус. А якщо статус позитивний, то це не кінець світу, просто треба почати отримувати лікування як можна раніше, про це важливо говорити.
Говорити про те, що на жаль під час війни відбуваються також невпорядковані статеві стосунки, під час яких можна також заразитися і це також треба пояснювати, що треба зберігати вірність, що треба оберігати себе від таких контактів і як запобігти зараженню через статеві стосунки – це також треба пояснювати тому що це здоров’я і життя наших захисників. Роль капелана у цих речах дуже важлива для того щоби зберегти життя фізичне, моральне, духовне, здоров’я наших воїнів.
— Яким ви бачите майбутнє? Чи вірите Ви у те, що людство переможе ВІЛ?
— Ніяка справа не буває марною, так і тут наша справа про інформування, про підтримку людей, не залишаться марними і я вірю що у майбутньому ми зможемо побороти ВІЛ з допомогою Божою!
— Капелан – це людина яка підтримує військових, скажіть, а що допомагає Вам? Де, окрім Божого благословення, ви знаходите сили для відновлення?Як поповнюєте свою енергію?
— Капелан – це людина, і як кожна людина, він не є досконалим. Знаєте, я завжди згадую слова, які звучать в молитві рукоположення на священика про Божу благодать, яка завжди лікує немічне, а виснажене поповнює. Саме цю дію Божої благодаті, священик і будь-яка віруюча людина, яка щиро практикує свою віру, відчуває. І я, як капелан, на собі це відчуваю, тому ми покладаємося на Божу благодать. Це якщо брати релігійну складову. А якщо дивитися на це суто з людського виміру, то ми повинні розраховувати власні сили і знаходити можливості ці сили поповнювати. Ми повинні розуміти, що ми мусимо жити повноцінним життям, життям яке складається не тільки з допомоги та підтримки іншим. У кожного з нас є особисте внутрішнє життя, у нас є родини, є близькі люди, з якими ми також маємо бути поруч і вони є нашим ресурсом для поповнення власних сил. Тому треба вести усвідомлене релігійне життя, а з іншого боку звичайне людське життя, спілкування, родина, хобі – саме це може допомогти не вигоріти, допомогти зберегти себе в цьому буремному ритмі життя.
