Чому навколо голови парламентської фракції «Слуга народу» роками виникають питання про вплив, зв’язки та кулуарні домовленості — і як новий скандал змінює цю історію
Арахамія залишається одним із найпомітніших політиків президентської команди, але його кар’єра супроводжується численними дискусіями про неформальний вплив. Історії з Pandora Papers, автомобілем Кауфмана, заявами про виплати депутатам, переговорами 2022 року та конфліктом навколо Кравченка формують складний портрет політика, який працює на перетині парламенту, Банкової та переговорної дипломатії.
Арахамія, «Карфаген», Єрмак і таємниці Банкової
Давид Арахамія — один із найвпливовіших парламентських політиків команди Зеленського. Його шлях від волонтера та IT-підприємця до керівника монобільшості — це історія політичної адаптивності, кулуарних домовленостей, скандалів і постійного перебування поруч із центром ухвалення рішень. А нинішня історія навколо Руслана Кравченка та операції «Карфаген» знову вивела його ім’я у самий центр політичного конфлікту.
Давид Арахамія — політик, якого важко вписати в одну просту категорію. Він не класичний партійний функціонер. Не типовий кадровий чиновник. Не публічний ідеолог. Його політичний капітал значною мірою побудований на іншому: доступі, зв’язках, умінні домовлятися і здатності залишатися потрібним владі за різних обставин.
Сьогодні Арахамія офіційно залишається головою парламентської фракції «Слуга народу» та очолює підкомітет парламентського Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Але формальна посада — лише частина його політичної історії. І саме тут починається найцікавіше.
Людина тисячі облич
Біографія Арахамії сама по собі нагадує сценарій політичного серіалу. Він народився 1979 року, жив у Гагрі, а 1992-го разом із родиною переїхав до Миколаєва через війну в Абхазії. Згодом займався IT-бізнесом, став співзасновником TemplateMonster та інших компаній, а після початку російської агресії 2014 року активно займався волонтерством.
Далі — стрімкий політичний зліт. Волонтер. Радник. Парламент. Керівник найбільшої фракції. Переговорник. Людина, яка бере участь у найчутливіших політичних процесах.
Ця біографія дозволяє говорити про одну важливу особливість Арахамії: він не стільки належить до певної політичної системи, скільки вміє вбудовуватися в систему, яка саме формується. І саме це робить його цікавим для психологічного аналізу.
«Біженець»: психологічний архетип чи політична метафора?
У запропонованому нами відеорозборі психологиня Олена Вострова описує Арахамію через архетипи «Біженця» та «Трикстера». Важливо розділити тут психологічну інтерпретацію і встановлений факт.
Ми не можемо заочно встановлювати психологічний профіль політика як медичний або клінічний висновок. Але як публіцистичну метафору ці архетипи використати можна.
«Біженець» у такому прочитанні — це людина, для якої безпека, адаптація і пошук нового середовища стають постійною життєвою стратегією. А «Трикстер» — фігура, яка не обов’язково дотримується усталених правил гри, зате чудово відчуває саму гру.
І якщо дивитися на політичну біографію Арахамії саме через цю оптику, виникає характерний образ: не хранитель системи, а майстер переходу між системами.
«Чия він людина?»
Одна з головних загадок Арахамії — не те, ким він був. А те, кому він потрібен зараз. Його політична сила завжди полягала в мережі контактів. Арахамія став своєрідною «людиною-шлюзом» між різними середовищами: парламентом, Банковою, бізнесом, міжнародними партнерами, силовим блоком, переговорним треком.
Саме тому слово «рішала» у публіцистичному сенсі тут виникає майже неминуче. Не як юридичний термін. А як характеристика політичної ролі людини, яка часто опиняється там, де формальне рішення ще не оголошене, але неформальні домовленості вже починають його формувати.
При цьому сам статус Арахамії залишається цілком формальним: Верховна Рада і сьогодні визначає його головою фракції «Слуга народу».
«Девід Браун»: друге ім’я як окрема історія
Ще одна деталь, яка давно привертає увагу, — використання Арахамією імені David Braun. Для одних це просто бізнесове ім’я, яке використовувалося в міжнародному середовищі. Для інших — символ тієї самої здатності змінювати політичну та соціальну оболонку залежно від середовища.
Але тут також важливо не перетворювати факт використання іншого імені на доказ якихось прихованих мотивів. Факт — ім’я David Braun справді використовувалося Арахамією у професійному середовищі. Його бізнесова біографія пов’язана, зокрема, з TemplateMonster. Усе інше — вже питання інтерпретації.
Скандали, які не зникають із пам’яті
Політична кар’єра Арахамії супроводжувалася цілою низкою скандалів. Один із найбільш відомих — історія із заявами колишньої депутатки «Слуги народу» Анни Скороход про виплати депутатам у конвертах.
У 2019–2020 роках Скороход публічно заявляла, що народним депутатам платили по $5 тисяч, а керівникам — більше. Вона пов’язувала ці виплати із керівництвом фракції. Це були її твердження, а не встановлений судом факт.
І саме тут починається принципова різниця між журналістикою та політичним переказом: заява — ще не доказ; скандал — ще не вирок. Але сам факт таких звинувачень залишається частиною політичної біографії Арахамії.
Автомобіль Кауфмана: ще один незручний епізод
У грудні 2023 року Bihus.Info повідомило, що Арахамія та його дружина користувалися автомобілем, оформленим на дружину одеського бізнесмена Бориса Кауфмана, якого НАБУ підозрювало у створенні злочинної організації. Йшлося, зокрема, про поїздку до Молдови у серпні 2022 року.
Це не означає автоматично причетності Арахамії до кримінальної діяльності Кауфмана. Але для політика такого рівня питання виникає інше: чому саме автомобіль бізнесмена, який перебуває під увагою антикорупційних органів, використовувався представником влади?
І тут уже недостатньо відмахнутися жартом. Бо для політика зв’язки — це не просто приватна справа. Це частина політичної репутації.
Офшори та Pandora Papers
Ще одна історія — Pandora Papers. У жовтні 2021 року Арахамія сам публічно заявив, що раніше був власником офшорних компаній, а одна офшорна структура на той момент належала його дружині.
При цьому він заявив, що саме по собі володіння офшорною компанією не вважає чимось негативним, хоча визнав ризики маніпуляцій із податками. Це важлива деталь. Бо офшор сам по собі не є доказом злочину.
Але для політика офшорні структури закономірно стають предметом суспільного інтересу — особливо тоді, коли йдеться про прозорість активів і потенційні конфлікти інтересів.
Дисертація про монобільшість: теорія зустрілася з реальністю
Окрема глава — дисертація Арахамії, присвячена парламентській монобільшості. ZN.ua у свіжому матеріалі критично аналізує цю роботу, стверджуючи, що теоретичні висновки дисертації погано узгоджуються з реальною практикою функціонування української монобільшості. Це вже журналістська оцінка видання, а не встановлений науковий висновок.
І тут виникає парадокс. Людина, яка багато років фактично перебуває всередині парламентської більшості, одночасно стає її теоретиком. Але політична реальність значно складніша за будь-яку дисертацію.
Бо монобільшість — це не лише цифри голосувань. Це дисципліна. Переговори. Особисті домовленості. Групи впливу. І головне — постійне балансування між Банковою та парламентом.
«Джонсон сказав воювати»: фраза, яка стала політичним мемом
Ще одна сторінка політичної біографії Арахамії — переговори з Росією у 2022 році. Як голова української делегації він пізніше розповідав про переговорний процес у Стамбулі та заявляв, що після повернення делегації до Києва Борис Джонсон закликав нічого не підписувати з Росією і «просто воювати».
Але сама ця історія значно складніша за популярний мем. Арахамія одночасно пояснював, що Україна не мала юридичного права самостійно укладати остаточну угоду, а питання нейтралітету вимагало б конституційних змін і надійних гарантій безпеки. Тому зводити провал переговорів лише до фрази одного британського політика було б некоректно.
Але сама історія показує інше: Арахамія неодноразово опинявся людиною, через яку суспільство отримувало пояснення найскладніших і найзакритіших процесів влади.
«Карфаген»: тепер уже не теорія
І саме тут ми підходимо до сьогоднішньої точки. У вересні 2026 року ім’я Арахамії знову опинилося поруч із одним із найгучніших політичних конфліктів — історією навколо колишнього генерального прокурора Руслана Кравченка та операції «Карфаген».
«Українська правда» 16 вересня повідомила з посиланням на джерела у політичних колах, що Арахамія нібито попереджав керівників антикорупційних органів про можливу атаку на НАБУ і САП за тиждень до того, як Кравченко заявив про підписання підозри директору НАБУ Семену Кривоносу.
Це принципово важливий нюанс: йдеться про інформацію джерел «Української правди», а не про встановлений судом факт. Водночас сам контекст уже підтверджений публічними подіями.
Кравченко подав у відставку на тлі розслідування НАБУ і САП щодо можливого «кришування» кол-центрів. 14 вересня він заявив про підозру директору НАБУ. 15 вересня Зеленський підписав указ про звільнення Кравченка. І в цій точці питання до Арахамії стають особливо гострими.
Якщо інформація джерел УП правильна — чому керівник парламентської фракції фактично попереджав антикорупційні органи про можливу атаку?
Якщо вона неправильна — чому тоді виникла саме така версія подій? У політиці іноді важливі не лише відповіді. Важливими стають самі питання.
«Інтимна горизонталь» Зеленського
Саме тут метафора «інтимного рішали» набуває політичного сенсу. Не в особистому чи приватному значенні. А як опис неформальної близькості до механізму ухвалення рішень.
У вертикальній системі влади є президент. Є уряд. Є парламент. Є офіційні повноваження. Але поруч із кожною вертикаллю існує горизонталь — телефонні дзвінки, особисті домовленості, довіра, доступ до потрібних людей і здатність домовитися там, де офіційна процедура ще не запрацювала. Саме цю роль і приписують Арахамії його критики.
Причому його нинішня присутність у політичних процесах підтверджується не лише парламентським статусом. У серпні 2026 року президент Зеленський прямо згадував Арахамію серед людей, які доповідали йому про переговорний трек України та контакти з Москвою. Тобто навіть після багатьох років при владі Арахамія залишається включеним у чутливі переговорні процеси.
А де тут Єрмак?
Інша цікава частина цієї конструкції — співіснування Арахамії з Андрієм Єрмаком. Їх неодноразово сприймали як представників різних контурів впливу навколо президента.
Єрмак — Банкова, президентський офіс, міжнародні контакти, кадрові та дипломатичні процеси. Арахамія — парламент, монобільшість, депутатський корпус, голосування і переговори всередині Ради.
Це не обов’язково означає відкриту війну. Навпаки. У політиці двоє сильних гравців можуть одночасно співпрацювати, конкурувати і потребувати один одного. Тому термін «недовійна» тут навіть точніший за «конфлікт».
Бо справжній конфлікт передбачає розрив. А кулуарна політика часто працює інакше:
— сьогодні домовляються;
— завтра конкурують;
— післязавтра знову сідають за один стіл.
«Спіймай мене, якщо зможеш»
Найцікавіше питання, однак, не в тому, як Арахамія прийшов до влади. А в тому, що станеться, коли політичні декорації почнуть змінюватися.
Влада ніколи не буває вічною. Монобільшість не вічна. Політичні союзи не вічні. Навіть президентські команди рано чи пізно проходять через перезавантаження.
І тут Арахамія має одну особливість, яка може бути водночас його перевагою і слабкістю. Він не є політиком одного образу. Він — політик адаптації.
Саме тому його політична історія потенційно може розвиватися за сценарієм: «Спіймай мене, якщо зможеш». Не обов’язково тому, що людина тікає. А тому, що вона вже звикла змінювати роль швидше, ніж змінюється декорація.
Після Зеленського: що залишиться від «рішали»?
Це питання наразі не має достовірної відповіді. Будь-які прогнози щодо майбутньої політичної кар’єри Арахамії були б спекуляцією. Але є те, що можна констатувати вже зараз.
По-перше, він зберігає формальну вагу в парламенті — очолює фракцію «Слуга народу». По-друге, він залишається залученим до чутливих переговорних процесів держави. По-третє, навколо його політичної діяльності накопичилася низка публічних скандалів — від заяв про «конверти» до історії з автомобілями Кауфмана та офшорної тематики. При цьому наявність згадок у таких історіях сама по собі не встановлює кримінальної вини. І, по-четверте, у вересні 2026 року його ім’я опинилося в самому центрі нового конфлікту навколо НАБУ, САП і Кравченка — через твердження джерел «Української правди» про його нібито погрози антикорупційним органам.
Ось ця сукупність фактів і створює феномен Арахамії. Не «святий». Не «злочинець» — принаймні жодного такого судового висновку з наведених матеріалів немає. Не просто парламентський функціонер. А політик, який роками перебуває на перетині офіційної влади та неформальних політичних комунікацій.
І саме тому його історія значно більша за історію однієї людини.
Фінал: головне питання — не «хто такий Арахамія?»
Головне питання звучить інакше: чому українська політична система знову і знову створює попит на людей, які можуть вирішувати питання не лише через формальні інституції, а й через особисті зв’язки?
Арахамія — продукт цієї системи чи один із її творців? Відповідь, очевидно, складніша за будь-який психологічний архетип:
— Його феномен — у здатності залишатися потрібним.
— Потрібним президентській команді.
— Потрібним парламенту.
— Потрібним переговорному треку.
— Потрібним тим, хто хоче домовитися.
— І, можливо, саме тому історія Арахамії ще далека від фіналу.
Бо поки змінюються уряди, конфігурації Банкової, парламентські союзи та політичні декорації, найбільше значення мають не ті, хто голосно стоїть на сцені, а ті, хто знає, куди ведуть двері за кулісами.
А операція «Карфаген» показала: ці двері в українській політиці знову почали відчинятися дуже голосно.
