В компанії депутата Миколи Ганчука та інженера Івана Звоздецького, опинилася любляча дружина, матір і волонтер Руслана Лук’янчук – Олег Володарський (відео)

Поделиться

Найдавніша письмова згадка про Заставну датується 1589 роком. Перші поселенці прийшли в Заставну з півночі ще у ХІІ столітті. Походження назви міста не до кінця зясовано, хоча, ймовірно, що назва міста походить від митної «застави», яка розташовувалася тут на переправі через річку Совиця. Існує також думка, що містечко отримало назву завдяки своєму розташуванню: Заставну оточують три ставки.

У Галицько-Волинському літописі згадується дорога від Василева — тодішнього великого торгового центру на Дністрі — до Чернівців. У найвдалішому місці для переправи через річку Совицю стояла «застава» — щось на зразок контрольно-пропускного пункту, де брали мито з купців. Ця річка, яка в ті часи була повноводною, перетворилася у наші дні на невеличкий потічок. Хоча є й інші версії щодо назви. З XVII ст. Заставнівські землі переходили з рук в руки різним панам. Жителями-кріпаками власники торгували як звичайним товаром. Феодальні маєтки дробилися і продавалися. За часів панування Австрії в місті знаходилася резиденція повітового суду.

Герб Заставни румунського періоду був затверджений 1934 року. В щиті зображено два срібних рибальських гачки в червоному полі, внизу в срібних хвилях — червона риба. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежками. Пізніше, 18 липня 2001 року рішенням XXI сесії міської ради XXIII скликання герб міста було змінено на новий, який діє і на сьогоднішній день.

Джерело

Члени Заставнівської волонтерської сотні: Руслана Лук‘янчук, Іван Звоздецький, Микола Ганчук

Ще під час першої зустрічі з волонтерською сотнею міста Заставна я усвідомив, наскільки це неймовірне явище і як важливо, щоб кожен з нас, українців, знав про нього. Знав про те, що в затишному містечку більше сотні людей самотужки об’єдналися і приготували та відправили нашим хлопцям на передову десятки тон домашніх смаколиків. Сотні людей, котрі власними руками готують, і тисячі тих, котрі допомагають коштами, речами чи продуктами. Їх невпинна праця пробуджує тисячі сердець тут, в тилу, і зігріває своєю любов’ю та турботою серця наших воїнів на фронті. Їх очі… Рідні. Відкриті. Щирі. Глибокі. Ці люди не звикли до уваги та публічності, тому попросили, щоб в програмі вони були не поодинці, а групами по декілька людей. Адже, не зважаючи на сором’язливість, прагнули поділитися своєю любов’ю до Батьківщини з Нацією.

В компанії двох чоловіків, депутата Миколи Ганчука та інженера Івана Звоздецького, опинилася переконана українка, любляча дружина і матір, волонтер та підприємець Руслана Лук’янчук. Спочатку вона здалася мені нерішучою та обережною. Але під час бесіди я переконався в тому, наскільки ця людина усвідомлена у своїй любові до України й українства. Людина, котра душею та вчинками віддає себе нашій країні.

Мені дуже шкода, що такі українці не люблять публічності й всіляко її уникають. Але це їх вибір. Та я хочу, щоб кожен з українців побачив, як ця жінка, не на показ, віддає нашій країні все. Мовчазно. Без зайвих слів і непотрібних гасел. А ти, жовто-синій, просто подивись їй в очі і усвідом, чого коштувало це все її материнській, жіночій душі. І таких українок в нашій з вами країні тисячі. Їх молитва сильна. Їх віра щира та потужна. Нехай ті, хто не вірує в Господа, зазирнуть в ці глибокі очі.

Вона не скаже ні слова. Такі люди не люблять говорити про себе. Ми можемо не бачити її сліз, не чути її молитов, не знати про її працю… Такі люди нікому нічого не доводять ані словами, ані вчинками. Вони просто живуть так, як відчувають і не хочуть нікому ні про що розповідати. Зрозуміти це складно. Можна лише відчути душею, котру живить молитва.

Ми обмінювалися з Русланою фотографіями й думками перед виходом програми в ефір, коли я не стримався і написав:
– Руслано, я пишаюся тобою! Ти справжня!
У відповідь я отримав слова, котрі стали для мене найкращою нагородою та подякою за сотні відзнятих «Сповідей»:
– Я теж пишаюся тобою! Ти наш!

У наших матерів, дружин, сестер та доньок вкрай наболіло. Ріки виплаканих та невиплаканих сліз впадають в ріки крові, пролитої нашими воїнами на цій війні. Я обговорював цю «Сповідь» з героїнею однієї з наступних програм Світланою Масловською і не можу не поділитися з вами фрагментами нашого листування. «Руслана Лук’янчук, приватний підприємець, закохана в українську музику, багато читає, має принципову проукраїнську позицію. Сумлінна волонтерка, крім цього, дружина воїна АТО/ООС Василя, та мама двох синів-захисників – Святослава й Владислава. Перший був з татом на передовій, молодший – служив у ЗСУ, а вона декілька років чекала, працювала у «Сотні» і молилася за своїх найдорожчих чоловіків. Разом вони вистояли, зараз сім’я знову об’єдналася» (Тут і далі – фрагменти особистого листування автора зі Світланою Масловською https://www.facebook.com/profile.php?id=100024889266855).

Іван Звоздецький – людина, котра миттєво привертає до себе. Вихований, позитивний чоловік, котрий тонко реагує на настрій співрозмовника і при тому обмірковує кожне сказане ним слово. «Іван Степанович Звоздецький – один із найвідповідальніших членів «Заставнівської волонтерської сотні», він головний інженер Заставнівськогого житлово-експлуатаційного управління та водозабезпечення, але не цурається будь-якої чорнової роботи, коли виходить з ладу система водопостачання міста. Він, на жаль, інвалід 3-ї групи, але залюблений у спорт, є багаторазовим чемпіоном обласних та Всеукраїнських змагань із бомбаскету (кидання м’яча в кільце), з дартсу та городків. Має численні медалі та інші нагороди, разом із дружиною Таїсією, росіянкою за національністю, є великими патріотами й живуть душа в душу».(Тут і далі – фрагменти особистого листування автора зі Світланою Масловською https://www.facebook.com/profile.php?id=100024889266855).

Його остаточно пробудило те, що племінник пішов на війну. І так склалася доля, що одного разу потрапивши до неймовірної оази громадянського суспільства, до Заставнівської волонтерської сотні, він всі свої сили та час присвячує волонтерству. Наші неймовірні берегині так потребують чоловічої допомоги у своїй нелегкій праці. На щастя, знайшлися ті, хто прийшов їм на допомогу, ті, хто не цурається будь-якої роботи і завжди своє працею підтримує цю маленьку, проте таку величну спільноту.

Звісно, ми можемо з усім впоратися самі. Ми звикли до самотності. Але ви тільки уявіть, наскільки більше ми могли, якби уміли бути разом. Якщо не можете уявити, то просто подивіться на яскравий приклад Заставнівської волонтерської сотні, і ви будете вражені. Секрет їх результативності в єднанні душ. Ці люди, ці українці, ці патріоти змінили самотнє «Я» на потужне «МИ». При цьому вони не втратили себе, а навпаки, віднайшли себе справжніх. Так само і Нація. На Майдані. На війні. Об’єднавшись, попри всі негаразди, вигукнула на весь світ: «Слава Україні!». Таке єднання посеред нас треба берегти, ним треба надихатися. Його треба примножувати.

Микола Ганчук – розумний та привітний чоловік. Прагнучи змінити рідне місто на краще, він пішов в політику. А любов до рідної громади й до нашої країни привела його до Волонтерської сотні. Він розуміє, чує і бачить Україну. Йому важко передати всю безодню своїх почуттів до неї словами, та це той випадок, коли несказані слова чути краще, ніж промовлені.

Микола – щирий та совісний, саме тому йому набагато простіше даються вчинки, аніж слова. І саме тому його душа прагне бути корисним людям. Йому майже фізично необхідно приносити користь цьому суспільству і, коли він бачить готову відправку, котру допомагав збирати, і чує вдячність наших солдат, то відчуває, що чинить правильно. Це наповнює його душу.

У нього ще все попереду. Він сам може форматувати свій розвиток як політика. Та для мене, як для українця, найважливіше те, що він поруч з людьми. Разом з людьми. Іншим представник інтересів виборців не має права бути. Я неймовірно тішуся тим, що моя люба Україна починає доростати до іншого формату політичних діячів.

Ось і підходить до завершення оповідь, котра здавалася мені вкрай складною та хвилюючою через відчуття відповідальності за те, що цього разу треба відкрити Нації одразу три українські душі. Дійсно, я далекий від передової. Так, мені не завжди вдається надавати значну підтримку волонтерам. Мене рідко можна побачити в авангарді тих подій, котрі відбуваються. Але я постійно бачу, чую і вимолюю майбутнє своєї країни, вкладаючи всю душу в її перемогу, волю та щастя. В моїй душі панує квітуча, сильна, мирна Україна. Саме тому я їжджу по всій країні відшукуючи в душах людей часточки нашої країни мрій. В душах тих, хто об’єднавшись, здатен розбудувати таку країну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герої програми члени Заставнівської волонтерської сотні: Руслана Лук‘янчук, Іван Звоздецький, Микола Ганчук

Related posts