Етнічна українка, Людмила Альошкіна народилася та виросла в Білорусі, але поклик саме української землі почула її душа – Олег Володарський (відео)

Поделиться

Не зникне вічний слід, який залишать світлі люди

А я люблю простих людей…
Таких, які говорять щиро.
Які сміються до дітей,
Не мріють про розкішну віллу.
Які недоліки свої
Знаходять сили визнавати.
У них всередині бої
Ведуться з темінню завзято.
А я люблю людей простих,
Які уміють пробачати.
Таких, що бачать власний гріх
І вміють вчасно промовчати.
Людей, які живуть життям.
Саме живуть, а не існують.
Їм не потрібен зайвий крам,
Вони кохання не купують.
Людей, які своє плече
Підставлять у скрутну годину.
І не згадають вам про це,
Як час якийсь потому сплине.
Людей, що світяться добром,
Говорять правду просто в очі.
Не зловживають за столом
І помсти кривдникам не хочуть.
Людей, які брудні плітки
За спиною не стануть плести.
Вони не слухають чутки,
Хай хто б хотів про щось донести.
А я люблю людей простих,
Таких, які книжки читають
І виглядають перший сніг
І визнають, чого не знають.
Людей, які цінують мить
І не чекають на суботу.
У них в очах вогонь горить,
А в серці віра та турбота.
А я люблю людей простих,
У чомусь геть неідеальних.
Але справжнісіньких
  живих!
Не слід сприймати це буквально.
Люблю людей, які лице
Своє за маску не ховають…
Люблю людей – кричу про це!
Кому? Навіщо? Я не знаю…
Я вірю в силу тих людей,
Незримо сховану у них.
Що серцем рветься із грудей
А я люблю людей простих
І пройде час і змінить світ
До невпізнанності усюди,
Але не зникне вічний слід,
Який залишать світлі люди…

Інелла Огнєва

Людмила Альошкіна, художниця, мати-героїня

Інколи трапляється так, що спогади навіюють душі світлий сум. Так буває, коли Господь дарує такі події, зустрічі, емоції та відчуття, котрі огортають душу теплом, яке відчуваєш навіть коли через тривалий час подумки повертаєшся до цих згадок. В такі миті хоча й шкодуєш за тим, що такі події залишилися в минулому, але щастя від пережитого здатне осяяти навіть найпохмурніший день.

Одними з таких спогадів стало для мене знайомство з Людмилою та Олексієм Альошкіними. Того ранку мальовничі дороги Поділля привели мене до родинного гнізда цієї дивовижної сім’ї. На в’їзді нас зустріли кам’яні скульптури й лише потім побачили гостинних господарів, котрі привітали мандрівників і запросили відпочити на свіжому повітрі.

Дивовижні простори, красу яких лише підкреслюють творіння цих душ, цих рук. Ми розмістилися з видом на річку, до якої виходять землі Альошкіних, і жвава течія водночас обмежувала території й робила простір безмежним. Уважні очі господарів з теплом та цікавістю спостерігали за гостями та розважали нас приємною бесідою.

У всьому, що нас оточувало: в природі, у творчості та душах цих митців було стільки справжнього, глибинного, усвідомленого, що розмова сама собою поринула вглиб віків, до колиски нашої генетики, до першоджерел усвідомлення нашої суті. Ми говорили про минуле, сьогодення і майбутнє, а також про те, що назавжди залишиться поза часом і завжди буде вчасним: про творчість, в якій є Творець, про душі, котрі люблять та прославляють створений Ним світ своєю творчістю…

Їм вдалося почути поклик власної генетики, власної душі. Кам’яні джунглі раптом стали задушливими для них і вони полишили все й оселилися на лоні природи. Тут вони нарешті змогли дихати на повні груди, їх душі віднайшли спокій, а творчість дивовижну гармонію. Зв’язок з рідною землею відкрив для них Небо, подарував нові горизонти, розширив небокрай.

Хоча у тій гармонії та любові, що панує між ними, подружжя Альошкіних – дивовижно цільне та єдине. Проте кожен з них – яскрава й цікава особистість, і я щасливий, що маю змогу розділити з нацією «Сповідь» з цими дивовижними людьми.

Людмила уважно спостерігала за зйомками «Сповіді» з її чоловіком. Нам з Олексієм легко вдалося знайти спільну мову, ми одразу порозумілися. Глибина та потужність нашого з ним діалогу і досі вражає мене і змушує подумки знову і знову повертатися до цієї розмови.

Етнічна українка, вона народилася та виросла в Білорусі, але поклик саме української землі почула її душа, а краса та милозвучність солов’їної мови причарувала її чутливе серце матері та митця. Мати п’ятьох дітей, її душі вистачає не тільки на власну родину, а й на усіх тих, кого зачарував та навіть пробудив візит до цього родинного гнізда.

Людмила по-материнськи уважно спостерігає за співрозмовником, проте не оцінює його, а ніби заздалегідь приймає його таким, яким він є. Приймає з дивовижною любов’ю до ближнього, котрою сповнене її материнське серце. Вона не звикла до публічності, проте уміє по-справжньому чути й уміє бути поруч. Так легко, не нав’язливо, але настільки відчутно, що душа одразу чує цю присутність та підтримку.

Глибина цієї людини вражає. Зачаровує. Надихає. Але чомусь про відчуття від цього знайомства хочеться скоріше мовчати й насолоджуватись ним в тиші самотності, аби не розплескати, не втратити навіть краплину вражень від знайомства з цією душею. Альошкіни створили тут місце сили. Їм не потрібні храми, щоб чути Бога. Вони живуть в гармонії зі створеним Ним світом і люблять ближніх, як Він це заповідав. І в цьому стільки Господа, скільки не завжди знайдеш у храмі.

Вони живуть в іншому вимірі. У них є дерево, камінь, глина для творчості, природа навколо та рідна душа поруч. Метушливому, матеріалістичному світу немає чого їм запропонувати. Вони вільні від його впливу. Такі прості, щирі та відкриті у спілкуванні, але настільки глибокі, що інколи вражено завмираєш від глибини цієї простоти.

Мої відчуття від цього візиту неможливо описати словами. Та я заздалегідь щасливий за тих, кому посміхнеться доля знайомством з цими людьми та щиро прагну, щоб якомога більше українців змогли завітати до цієї оази душі та ДУХУ. Минуло вже досить багато часу, а я й досі не можу надихатися враженням від візиту до цієї родини. Господь дарував мені можливість потрапити туди, де живе щастя і я безмежно вдячний Йому за це.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Людмила Альошкіна, художниця, мати-героїня

Related posts

Leave a Comment