Мати російського військовополоненого: «У які двері мені битися, щоб повернути свою дитину?»

Поделиться

У четвер, 24 лютого, на офіційній сторінці головного комітету ЗС України Валерія Залужного оприлюднили фото двох чоловіків у формі. Коментарі до них пояснювали, що це полонені російські військові. Пізніше у соцмережах з’явилися відео за участю одного з чоловіків на фото. Він називав своє ім’я, військову частину та стверджував, що служить у підрозділі інженерно-саперної роти. На іншому відео схожа на нього людина пояснює: «Ми їхали колоною і загубилися».


На телеканалі «Россия-24» інформацію про полонених російських солдатів назвали «фейком». Міноборони Росії заявляє про відсутність втрат серед російських збройних сил на території України.

ВВС знайшла 40-річну мешканку Саратовської області Наталію Дейнека, яка стверджує, що на згаданих фото й відео — її син Рафік Рахманкулов (саме так представився полонений). Ось її розповідь.

Наталія Дейнека
Підпис до фото,Наталія Дейнека
line

ВВС: Як ви дізналися про опубліковані в мережі фото?

Наталія Дейнека: Мені зателефонувала сестра. Сказала, її синів, моїх племінників, вдень 24 лютого у «ВКонтакті» закидали [цими] фото й погрозами: «Везіть вантаж двісті», «З усіма вами, хто сунеться в Україну, буде те саме». Там різні образи.

Я зв’язалася з якимсь начальником з тієї частини у Підмосков’ї, де служить син. І він сказав, що контррозвідка перевірить цей факт — підтвердить, він [Рафік Рахманкулов] дійсно в полоні чи ні. Підтвердження поки що немає, тобто їм нічого невідомо. Він заспокоїв мене, сказав, що навіть, якщо це так, то вони як військовополонені підлягають захисту Женевської конвенції і з ними нічого не станеться (Женевські конвенції — серія міжнародних договорів і протоколів до них, які встановлюють гуманне ставлення до полонених під час війни. РФ — правонаступниця СРСР, що ратифікував ці угоди у 1954 році. — Ред.).

ВВС: Начальник не заперечував, що ваш син поїхав до зони бойових дій?

Н.Д.: Ні, він не заперечував, він попросив інформацію й сказав, що передасть контррозвідці і вони перевірятимуть дані. Я не знаю, чи він був у курсі. Я була налякана, сказала, що моїм племінникам погрожують. І навіть комусь з них здалося, що викуп вимагали. Ось це його дуже зацікавило. Але потім ми перевірили ще раз, ні, про викуп у листуванні не йшлося, йшлося про погрози: «Ви — окупанти, що вам вдома не сидиться. Навіщо сюди прийшли? Хто з мечем прийде до нас, той від меча і загине».

ВВС: А другого хлопця на фото ви знаєте?

Н.Д.: Ні, я не знаю його, але він начебто з Дагестану. Через соцмережі намагаюся знайти батьків другого хлопчика чи їхніх товаришів по службі, але ніхто на зв’язок не вийшов.

ВВС: Ваш син строковик чи контрактник?

Н.Д.: Не знаю. Він пішов служити у червні 2021 року.

(Лілія, дівчина Рафіка, розповіла ВВС, що той підписав контракт у грудні 2021 року, щоб «забезпечити майбутню родину», хоч вона від цього відмовляла).

ВВС: Як ваш син потрапив до війська?

Н.Д.: Просто за віком був призов, і він пішов. Він навчався у сільгосптехнікумі (у місті Петровську, Саратовська область — Ред.), але недовго — виявилося, що це «не його». Кинув технікум і пішов до війська. І я б сказала, що йому сподобалося. Він такий невтомний хлопчисько, а там дисципліна, Рафіка це зацікавило. Ми нечасто про це говорили, у них там суворо щодо телефону, і поїхати до нього я також не могла. Навіть у частині не була в нього.

Рафік Рахманкулов - особисте фото

ВВС: Тобто він не мріяв про військову кар’єру?

Н.Д.: Ні, він радше бачив у ній якісь перспективи — що військовим дають житло, що там можна отримувати нормальну зарплатню. Зараз такі часи у країні, що немає роботи. Фактично єдиний нормальний варіант — мотатися по вахтах. Не бачачи родини, не буваючи вдома. А останнім часом військових дуже добре підтримують, тому він казав, що хоче розписатися з Лілею і щоб їм дали житло.

Тобто як така військова кар’єра його особливо не цікавила. Радше, як можливість стати на ноги. Мати якийсь стабільний прибуток.

ВВС: Яка у нього військова спеціальність?

Н.Д.: Танкова начебто, я не знаю.

(Наталія називає номер військової частини — 91701, вона у складі 423-го гвардійського мотострілецького Ямпольського полку, що входить до 4-ї гвардійської танкової Кантемирівської дивізії. На фото на людині у формі, що поруч із Рафіком, — шеврон Ямпольського полку. Дівчина Рафіка стверджує, що він був сапером).

ВВС: Який ваш син, розкажіть про нього?

Н.Д.: Такий самий хлопчик, як і більшість. Телефони, дівчата. Йому 19 років. Дуже уважний син, чуйний, навіть м’який. Займався спортом, любить на турніку підтягуватись, міг різні жими робити, хвалився мені. До Лілі в нього було багато дівчат, він міг один раз провести дівчинку додому після дискотеки і потім подарунки робити. Вважав, що це кохання. А за тиждень з’являлася інша. Легковажний трохи. А з Лілею в них вже серйозно, напевно. Я не вказувала йому, як жити, це їхній час і їхні можливості. Ніколи не лізла, але він знає, що завжди готова допомогти.

До армії він ще встиг із батьком попрацювати на будівництві. Не боявся фізичної праці. Хотів бути зварювальником.

ВВС: Хто ви за фахом?

Н.Д.: Я вчилася на фермера, не довчилася. Працювала трохи позаштатним кореспондентом у місцевій газеті. Нині працюю на вахтах. А чоловік — монтажник, мости будує, їздив до Барнаула, Новосибірська, Підмосков’я. Поки діти ходили до школи, я була вдома. А зараз троє молодших у коледжі, тому маю можливість, і я з чоловіком їжджу на вахту. Але ми працюємо в різних місцях — я влаштувалась на склад у «Спортмайстер». Ще на «Яндекс-дзені» є моя сторінка, я пишу вірші, є одна казка. Мрію бути дитячою письменницею, але виявляється, що писати просто — це насправді дуже складно.

У родині шестеро дітей — троє в чоловіка, троє в мене. Це не перший шлюб. Моєму старшому — 22, молодшому — 16, чотири хлопчики та дві дівчинки. Рафік — мій середній син.

ВВС: Ви знали, що він збирається їхати у таке відрядження?

Н.Д.: Він сам не знав, що їх повезуть туди. Про те, куди вони потраплять, вони дізналися вже за фактом прибуття.

З Рафіком я говорила увечері — напередодні, 23 лютого. Спочатку списалися «ВКонтакте», потім він зателефонував мені, я запитала, чому він не повідомив, що їх перекидають, він відповів: «Щоб ти не хвилювалася». Запитую: «Ти де?», а він: «У полі». Я подумала, що, мабуть, десь біля кордону. «А де ви живете?» Він каже, що в наметі, [там] тепло, топлять дві грубки. Запитала: «У вас там тихо?» Він сказав: «Так, все спокійно, не хвилюйся». Це було близько десятої вечора.

А з обіду 24 лютого, коли племінників почали закидати світлинами, я в цьому варюся, намагаюся розібратися. Зв’язалася з Комітетом солдатських матерів. Вони взяли дані, але поки що жодної інформації немає. Б’юся у всі двері, не знаю, як діяти і що треба робити у таких випадках. ЗМІ мовчать про те, що наші хлопці потрапили у полон. Або вони не знають.

ВВС: Яка ваша думка про цю спецоперацію?

Н.Д.: Я не розуміюся на цьому. Ми не дивимося телевізор і газети не читаємо — ніколи. Політикою не цікавилися, ми далекі від цього. Що там кажуть по телевізору про Україну — нецікаво. У нашій країні, даруйте, людям їсти нічого. І хоч багато хто каже, що життя стало кращим — ні. У чомусь, можливо, так, але не у всьому.

Тому, якщо чесно, я не знаю, навіщо все це взагалі потрібно. Війну й будь-які воєнні дії я не розумію. Ну, тобто це політика, якось із грішми чи чимось пов’язана, я взагалі не знаю, що там відбувається. Було ж таке, що всі почали кричати: «Крим наш, Крим наш». Він якось відділився без воєнних дій. Чому тут розпочалася війна? Якщо мешканцям «ДНР» чи «ЛНР» було погано, вони могли просто виїхати до Росії?

ВВС: Як ви ставитесь до того, що саме ваш син бере участь у цій операції?

Н.Д.: Солдати — люди підневільні. Країна їх відправила, вони й пішли. Вони ж не від злості туди пішли, їх туди відправила держава. Для яких цілей? У коментарях під фото полонених пишуть українською: «Куди дивляться їхні матері, сестри?». А ми куди дивимося? Я дитину відправила до війська служити батьківщині. А як батьківщина розпорядилася нашими дітьми — це не наша провина. Вважала держава за потрібне захистити «ЛНР», «ДНР», ось вони й пішли їх захищати. А їх окупантами називають.

Моя дитина туди пішла не з власної волі, її туди головнокомандувач відправив. Для чого? Не можу відповісти на це запитання. Нам — ні мені, ні моїй дитині — це не було потрібно.

ВВС: Маєте запитання до умовного головнокомандувача?

Н.Д.: Так. Чому українських полонених, 14 людей, відпускають до родин, а з нашими хлопцями нічого не робиться, щоби повернути їх до родини? Куди мені звертатися, у які двері битися, щоби повернути дитину? До електронної приймальні президента я не змогла пробитися, телефон також не відповідає. До комітету солдатських матерів додзвонилася, а до приймальні президента — ні.

Related posts

Leave a Comment