Остаточне завершення 300-літньої провокативної полеміки з приводу походження історичного етноніму «Україна» — назви нашої держави від слів «окраїна, країна, край, крайна».
По-перше, в Україні немає слова «окраїна», а є слово «околиця».
По-друге, географічний центр Європи знаходиться в центрально-європейській країні Україна в Закарпатті, в Рахові.
По-третє, жодна країна-сусід в Х-ХІІІ ст. не могла сперечатися з могутньою імперією східних слов’ян УКРАЇНА-РУСЬ, яка в середньовіччі конкурувала з Священною Римською імперією на заході і Візантійською імперією на півдні.
По-четверте, в Київський Руси не було Новгородського краю, Київської окраїни, Чернігівської країни, Переяславської крайни, а були Новгородська земля, Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Галицька земля, Волинська земля… Тобто історичні території Київської Руси називались ЗЕМЛЯМИ.
По-п’яте, історичний єтнонім «Україна» зародився від гідроніму річки УКРА пра-Української країни Славія, в долині якої проживали племена УКРІВ, прибувших на північ Європи з теперішньої України. Принагідно нагадаємо, що походження етнонімів і топонімів від гідронімів в Україні є типовим — бужане, що сиділи на Бугом, боруси — над літописним Борисфеном, українці з Галичини — наддністрянці, українці з Великої України — наддніпрянці, міста Дніпро, Бузьк…
По-шосте, перша вітчизняна писемна згадка про України є в Іпатському списку від 1187 року про смерть переяславського князя Володимира Глібовича — «І плакали за ним всі переяславці і вся Україна много постона».
По-сьоме, в «Повесті минулих літ» тричі згадується Україна.
