«Хтось носить футболку «Я люблю Україну», а я – ношу свій протез… Це – теж про те, що я люблю Україну, і не лише словами, а й діями. Що-що, а жаліти військового з протезом не треба – це точно не ті емоції, які підтримують та мотивують. Я той же, що й був, хіба що став сильнішим…». Рука карбонова, а дух сталевий, – це про нашого співрозмовника, захисника Валерія Лембея з Чернігівщини!
«У лікарні, за кілька годин після поранення, прийшов до тями, питаю – де моя рука? Мені відповідають – та он там, у пакеті… Прошу – дайте мені її, там обручка, що я дружині скажу! Медсестра поклала біля мене пакет – а як я сам її зніму, та ще й лівою рукою, якщо ледь оклигав щойно! Попросив мені допомогти, одягнув обручку на ліву руку і знов «вирубався»… Коли опритомнів, біля мене уже була дружина, тримала за вцілілу руку. Тепер вона – моя правиця…»
Щастя знову мати руку
29-річний Валерій з Чернігівщини, втративши руку на фронті, не впав духом, більше того – оговтуючись від травми та чекаючи на протез, допомагав волонтерам, подаючи стрічки для плетіння сіток.
«Я з самого початку не робив зі своєї травми трагедії: рука – то таке, і без рук люди живуть, – каже чоловік. – Щастя, що вижив – не всім нашим того дня так пощастило… А на плетення сіток – то я ходив з дружиною до нашого сільського клубу… Хоч одною рукою не дуже працювалося, але все одно – поміч… Діти сітки в’яжуть, односельці допомагають, волонтери з сусідніх Антоновичів і Шибринівки працюють, не покладаючи рук – то як я буду без діла сидіти?!»
Півроку тому ми розповідали історію незламного захисника – історію неймовірної сили духу, мужності, волі до життя та приклад того, як ніколи не опускати рук, навіть якщо рук залишилася тільки одна… А коли днями зателефонували Валерію спитати, як у нього справи – першими почули добру новину, що якраз того дня чоловік отримав протез!
«Уже третій місяць я у Львові, протезуюся в Superhumans Center, – розповідає Валерій. – У мене висока ампутація, від правої руки не залишилося навіть кукси, тому протезування було складним і зайняло багато часу… Але якраз сьогодні мені вже віддали протез – тепер звикаю до нього. Мрію обійняти дружину двома руками! Надіюся, що скоро зможу вже це зробити…
Велике дякую Superhumans Center за те, що допомогли розпочати новий етап життя мені і ще дуже і дуже багатьом нашим хлопцям! Це надзвичайно важливо – люди вчаться тут жити заново, вдруге роблять свої перші кроки… Мій побратим, з яким ми разом у лікарні лежали, він втратив дві ноги – теж тут протезувався, і з центру уже вийшов самостійно, на біонічних протезах. Я так за нього тішився!
Поки був тут, чекаючи на протез, бачив хлопців із дуже важкими травмами та ампутаціями. Всі вони не втрачають віри і сили духу. Я теж розумію, що відсутність кінцівки не означає, що тобі «відрізали» життя. Життя на тому не закінчується… Подивіться, скільки наших хлопців воюють з протезами: рук, ніг, одним чи навіть кількома… Такого, мабуть, ніде у світі більше немає! А в нас є – бо ми країна незламних!».
«На нулі ворог був від нас за сто метрів»
Валерію 29. «Мої батьки з Закарпаття, сюди, на Чернігівщину, приїхали 25 років тому, тут я прожив усе своє життя, тож вважаю себе чернігівцем, – усміхається чоловік. – До школи із Пльохова ходив у сусідню Шибринівку, потім – робота, працював будівельником, потім –війна…
Коли мені принесли повістку, рідним відразу сказав: «обхідних шляхів» шукати не буду, йду служити, захищати вас та Україну. Батьки і дружина хвилювалися, переживали, але підтримали мене. Я, коли вже зі служби телефонував мамі, щоразу говорив їй, що все добре, що ми далеко від «гарячих» точок, у нас все тихо, все спокійно. Віддзвонився, заспокоїв маму, щоб вона не хвилювалася – і знову на передову…»
Служив у 58-ій бригаді, був оператором-розвідником. У квітні 22-го був уже на передовій, ніс службу неподалік Кремінної на Луганщині. Коли був «на нулі», було таке, що ворог від нас ледь не за сто метрів був, ми навіть чули, як вони музику включали… Орки гатили по нас з усього, що в них було, обстріли були постійні… А ми «вгризалися» в землю – чим більше викопаєш, тим вищі шанси на виживання.
Увесь день копаєш у «бронику», весь мокрий, а вночі спиш, так і не знімаючи бронежилета… Важко було і фізично, і морально, проте намагався за будь-якої можливості зателефонувати додому і сказати, що зі мною все гаразд. Не можу розповідати багато про війну, скажу тільки, що все можна подолати — і страх, і побутові незручності, і багато іншого, але найболючіше бачити, як гинуть твої побратими, ті, з ким ти стільки часу провів пліч-о-пліч. З ким ви ділили один бліндаж, з ким ще недавно разом їли, жартували, сміялися, а тоді раз – і їх нема… Дуже це боляче.
«Нас в окопі було п’ятеро – вижили лише я з побратимом»
14 травня, був обід. Ішов черговий день на війні. День, коли життя поділилося на «до» і після».
«Ми були на позиціях, – пригадує Валерій, – коли нас обстріляли – чи то з міномета, чи з чогось іншого, зараз уже й не пригадаю, що саме по нас прилетіло. Вибух, а тоді темрява… Отямився, відкрив очі – бачу, руки нема, а у хлопців моїх – геть біда… Побіг в сусідній окоп за допомогою – навіть сам не уявляю, як в шоковому стані зміг це зробити. Нас в окопі було п’ятеро – вижили лише я з побратимом… Я ще сам прибіг у сусідній окоп – оглушений був, не знаю, де й сили взялися… Бачив, що права рука в мене, фактично, тільки на шкірці і трималася… Лікарі казали, що турнікет, який мені наклали побратими, фактично, врятував мені життя. Далі – довга вервечка військових госпіталів, лікування, тривала реабілітація.
Удома уже встиг трохи адаптуватися – навіть город сам на тракторці обробляв, колесо в машині лагодив! Я правша, тепер вимушено став лівшею: і їсти, і все робити – навіть голитися навчився лівою рукою, єдине, писати поки що лівою вдається не дуже. Надіюся, з протезом зможу робити більше – я роботи ніколи не цурався, не хочу байдикувати і тепер!
Хотів біонічний протез, але поки що поставив механічний – сказали, що потрібно аби спершу звикнути до такого, а за рік, якщо все буде добре, можна буде поміняти на «біоніку». Від ранку до вечора з протезом все одно не походиш – так що треба вчитися робити все «однією лівою»…
Що б я порадив тим, хто теж зіткнувся з ампутацією і тільки на початку цього шляху – насамперед не втрачати віри та сили духу, пам’ятати, що життя продовжується – і це найважливіше. Тут, у тилу, психологічно було найважче бути «невидимим» – коли люди, забачивши тебе, ковзнувши поглядом по порожньому рукаві, відводять очі і мовчки проходять повз…
Є багато хлопців з пораненнями, і треба, щоб не лише держава, але й суспільство, люди знали як поводитися з людьми з ампутаціями, щоб розуміли, що поранення і травми військових – це ціна нашого кожного нового дня. Хочеться, щоб справді так і було – щоб про таких, як я, пам’ятали не лише до якоїсь дати, щоб не поверталася спиною до тих, хто повернувся з війни. Мрію про те, що коли повернуться додому усі, хто нині захищає нашу Батьківщину, наше суспільство навчиться гідно зустрічати з війни не лише загиблих, а й живих героїв…»
Відео: https://www.facebook.com/reel/349098974746749
