Якою є Україна з її мистецтвом та культурою в очах американця? Ми поговорили з Чіпом Ворреном про українських митців, смачні страви та те, чого більше немає у інших націй. Розмова про» вогонь» та натхнення.
Інтерв’ю з американським креатором про враження від Києва, українську їжу, культуру і мистецтво
Посланник Державного Департаменту США з питань культури, сторітеллер, творець фільмів, лектор, мандрівник. Працював із вином, як археолог, фотограф тощо
NV Food поспілкувався із Чіпом Ворреном — кінодокументалістом, сторітелером і нині Посланником Державного Департаменту США з питань культури. Він має проєкти на Netflix, HULU, співпрацював із університетами, а зараз займається проєктом про українську культуру та їжу. У цьому інтерв’ю ви прочитаєте про страх війни, враження від Євгена Клопотенка, особливість борщу, кави і вина, та чому молодь в Україні вміє вражати та «запалювати вогонь».
Чіп Воррен познайомився з групою фолк-музикантів у Вашингтоні, які грали 4 липня на День незалежності США. Провівши з ними тиждень, він закохався у всіх, і був настільки зворушений їхньою музикою, пристрастю та поглядами на життя в умовах війни, що вирішив: «Я повинен поїхати, я повинен потрапити до Києва».
Зараз у своєму проєкті він знімає короткометражні фільми про те, як українська культура впливає на американську і проникає в неї. Його ціль — дати розуміння американцям, що вони ближчі до української культури більше, ніж можуть собі уявити. Він наводить приклад Щедрика: «Ніхто в Штатах не знає, що Carol of the Bells — це українська пісня, хоча вона є в їхньому різдвяному плейлисті щороку».
«Я розповідаю історії переважно про музику та їжу: дві мої улюблені речі, — каже Чіп. — Готую матеріал про молоде покоління фолк-музикантів і про те, як вони впроваджують фольклорні традиції в сучасну музику. Також маю сюжет про Альону Альону, яка 2023 року їздила на Sziget Festival у Будапешті».
Земфіра Ханум під час зйомок для проєкту Чіпа Воррена
Чіп додає, що відзняв фільми з Джамалою, Океаном Ельзи, а зараз додає частинки з трьома кухарями, серед яких Євген Клопотенко та шефиня закладу Мусафір Земфіра Ханум. Також американець їздив на зйомки до Бучі, щоб поговорити із Ярославом Бурківським із Хатинки Пекаря.
«Його маленька пекарня така фантастична! — коментує документаліст Воррен і продовжує, — Потім ми поїхали у будинок до літньої пари, яка живе на маленькому клаптику землі в Бучі. У них є дивовижний сад і фруктові дерева. Вони вирощують більшу частину своєї їжі. І вона приготувала нам на обід зелений борщ».
Чіп у Хатинці Пекаря
Тож які ваші враження про борщ?
Боже мій, це було так смачно, просто казково! Дуже смачний. Що мене вразило в борщі, так це те, що в США борщ — в основному просто буряковий суп: пюреподібний та завжди однаковий.(Один з шеф-кухарів сказав мені, що це більше польська версія).Реклама:
Люди знають, що це східноєвропейська страва. Але вони нічого про нього не тямлять, і особливо про різноманітність українського борщу. Зелений борщ я спробував вперше, і це було найбільше відхилення: там був щавель, зелень, яйце, і м’ясо. Було дуже смачно. У цьому вся фішка борщу, і це те, про що говорив шеф Клопотенко: є суп і є борщ. Ви можете зав’язати очі українцю і дати скуштувати, не має значення, який це борщ — вони пробують і знають, що це борщ. І скуштувавши такі чудові його варіації, тепер я це розумію, що в ньому є щось особливе.
Ви можете зав’язати очі українцю і дати скуштувати, не має значення, який це борщ — вони пробують і знають, що це борщ.
Зелений борщ від родини з Бучі
Чіп ділиться, що надає перевагу кухні Східної Європи. Проживши якийсь час в Угорщині він зрозумів, що саме вона йому до смаку. Як підмітив американець, наші кухні мають суттєві відмінності, але водночас вони схожі. На запитання: «Що створює різницю «Чіп відповідає: «Ви, друзі, маєте борщ. А у них це гуляш. Також в Угорщині відчувається турецький вплив, тоді як у вас — кримськотатарський. У них відомий паприкаш, є сметана (не характерний для Америки продукт — ред.) Однак, і у вас є багато сметани. І вони роблять багато соусів зі сметаною. І все це дуже насичено, я просто обожнюю це. Я люблю і те, і інше. Але я живу в Угорщині вже трохи більше півтора року. Тож у мене була можливість спробувати більше тамтешніх страв». NV Food Щотижня Отримуйте щотижня на пошту кращі рецепти відібрані вручну редакцією NV Food.
Чіп підсумував, що він має приїжджати в Україну та знайомитися з нашою кухнею ще ближче.
Які страви ви вже встигли скуштувати?
Якщо я повернусь думками до початку моєї подорожі,… це кілька видів хліба у Хатинці Пекаря, той самий зелений борщ та кілька салатів…Потім ще куштував такий тортик, який ще їдять на сніданок: із сиру та з фруктами (розібралися, що це сирники — ред.) Просто феноменально! Також потім шеф приготував котлету по-київськи, яку я люблю. У США її погано готують, часто це заморожений продукт. Я впевнений, що якби ви пішли до хорошого ресторану, то могли б її отримати. Вона стала популярною в Штатах у 70-х роках, і її можна було побачити на банкетах. У Мусафірі я куштував смачні янтики. А у Клопотенка ми їли борщ: червоний, з яловичиною. Дуже копчений і смачний. До нього тоненькі шматочки сала; шеф зробив сирники, але менші, на один укус.
Страви, які куштував Чіп у ресторані Глек
Але мій улюблений — борщ безумовно… Я мав найкраще уявлення про різні види борщу. І міг би їсти його щодня. Знаєте, різні види кожен день.
Що скажете щодо української кави?
Тут чудові кав’ярні. Можливо я матиму через це неприємності, — стишивши голос до шепоту говорить Чіп, — Але еспресо, яке я п’ю тут, як правило, краще, ніж еспресо в Угорщині. Хоча кав’ярні в Будапешті теж чудові, але там подають такі зерна, яких я не пив тут, і вони дуже кислі. А я цього не люблю. Тож ще не пив тут поганої кави, хоча пробував еспресо, капучино, десь пив флет-вайт. Я людина чорної кави, тож люблю її куштувати під час прогулянок.
Чи не боялися ви найгіршого, наприклад, повітряної тривоги?
Я був більше схвильований, ніж наляканий, але я така людина, яка може не помітити ризик. Тому хотів переконатися, що я йду в цю ситуацію з широко розплющеними очима не заради себе, а заради моєї сім’ї, щоб я міг точно розповісти їм про ситуацію. Я завантажив додаток Air Raid і встановив свій регіон приблизно за три тижні до приїзду. Я дав йому будити мене о третій годині ночі. Далі зайшов на Телеграм-канали, на які мені сказали зайти. Згодом мені стало зручніше: я прокидався, перевіряв телеграми, оцінював, яким насправді є ризик. Зрештою, навчився відрізняти ракети, МІГ-и та дрони.
Була одна ніч, коли довелося чути артилерії. Тоді я відчував себе не стільки наляканим, скільки обтяженим. Я відчував, що це те, з чим люди живуть, і з набагато більшою напругою, вже два роки. Зараз і я відчув, як це. Хоча абсолютно, ніщо не йде у порівняння з тим, через що проходять люди, живучи тут.
Абсолютно ніщо не йде у порівняння з тим, через що проходять люди, живучи тут.
Я розмовляв зі своїми українськими друзями, і, наприклад, коли вони були у Вашингтоні 4 липня, у нас було багато феєрверків. Усі американці, які організовували поїздку, були так захоплені, що хотіли повести їх до торгового центру подивитися на великий феєрверк. Але ніхто з українців не захотів піти, і ніхто не пішов, тому що звуки були занадто гучними.
Чіп також розповів про свій досвід подорожей у небезпечні місця, зокрема працював на рибальських човнах на Алясці, займався дуже небезпечною комерційною риболовлею, проводив журналістські розслідування в Штатах щодо несправедливого засудження і працював у в’язниці суворого режиму для свого фільму. Він ділиться думкою про те, що досвід роботи де, він як риба без води в нього є, однак страх, із яким він стикається приїхавши сюди, — це і його привілей. Він може заводити друзів і робити свій проєкт усвідомленим:
Я дивлюся на світ, який значно відрізняється від мого. І на людей, які живуть в умовах набагато більшої боротьби, набагато більшого насильства і речей, які вони не обирали в дитинстві, зростаючи в цьому світі. Так, я ніколи не зможу зрозуміти їхній досвід, якщо не переживу власний страх. І я вже взяв на себе зобов’язання повернутися сюди знову.
Що змушує вас хотіти повернутися сюди?
Люди і дух цього місця — це одні з тих речей. Українці живуть в такій ситуації, що на диво змушує відчувати радість від життя. Я був з моїми друзями фолк-музикантами на алеї художників прямо під Андріївською церквою минулого вечора (День Вишиванки — ред.), і там було величезне зібрання, грала група, і всі були в традиційному одязі, були танці та співи. Мої друзі тоді просто розлилися у співах. Я не міг зрозуміти слова, але я знав, що це були сумні пісні, в яких було щось таке прекрасне, сердечне та душевне.
В Угорщині, коли я жив там 20 років тому, була дуже жвава мистецька сцена, і дуже різноманітна богемна ком’юніті. Це майже все зникло.
Через що так сталося?
Тому що художники — це створіння духу, і життя під режимом Орбана протягом 15 років пригнітило дух багатьох творчих людей. Я особливо полюбляю художників, як творців, і тому дізнаюсь багато про них. Художники шукають красу, можливості, і шляхи для розвитку. і способів творити мистецтво, і мені здається, що система працює проти цього середовища в деякому сенсі. Якщо говорити про Україну: тут цей дух заразливий. Я знав, що Київ — чудове місто, бо мені про це розповідали знайомі. Але це як із фільмом. Коли тобі хтось каже, що ти маєш піти подивитися такий то фільм, бо він хороший, і ти йдеш дивитися, і плачеш, і смієшся, — все це. Після нього повертаєшся іншою людиною. Так сталося і з Києвом. Хоча я приїхав надзвичайно втомлений після дводенної подорожі, але все, що я робив — це гуляв з камерою, а все, що відчував — енергію. Тому що це місце прекрасне: архітектура, парки, пам’ятники…Якось завернув за ріг, і побачив іржаві танки на площі. Все це дуже вражає своєю моторошністю і гнітючістю. Але й надихає.
Я жодних емоцій не відчував у Лос-Анджелесі. Я мав вибратися звідти, бо нічого не відчував, був заціпенілий. А глибина цього похмурого відчуття, коли ти спочатку бачиш руйнації, а потім йдеш і дивишся на це життя… знаєте, це дивовижно.
Робота Чіпа над проєктом про Україну
Які стереотипи про Україну вам відомі?
Я виріс у контексті того, що Україна є частиною Радянського союзу. Якщо бути до кінця чесним, то це схоже на те, що я усвідомлював, але не знав, що Україна — це Україна, і вона має окрему від росії ідентичність. Я працював з українцями або просто в Штатах, або живучи в Угорщині, і знаєте, навіть до 2014 року я думав про них як про українців, а не росіян. Будь-який стереотип, який я міг мати про українців, вкорінений в тому попередньому сприйнятті. Стереотип, який часто відомий — враження, як із російської літератури. Люди ніби такі задумливі, депресивні, закриті та постійно п’яні. Американці знають, що ви їсте багато коренеплодів і слухаєте важку музику, якийсь хеві-метал.
Я працював з українцями або просто в Штатах, або живучи в Угорщині, і знаєте, навіть до 2014 року я думав про них як про українців, а не росіян.
Коли я йшов знімати Океан Ельзи, то попередньо переслухав їхні пісні, бо очікував почути такий само важкий рок, адже це найвідоміша рок-група. Те, як Слава пише пісні — дуже красиво. Його тексти і музика дуже деталізовані, глибокі і різноманітні. Це було зовсім не те, чого я очікував.
Коли ви знайомитеся з Україною в контексті її історії з росією, здалеку легко дозволити цим стереотипам охопити обидві країни через мову — багато людей тут досі розмовляють російською. Стереотипи — це, знаєте, маленькі уявлення які ми формуємо здалеку про людей, які відрізняються від нас. Для іноземця часто українська звучить як російська через акценти тощо. І тому американцям важко, я думаю, зрозуміти, чому вони відрізняються один від одного.
Коли ви знайомилися із Євгеном Клопотенком, яке враження на вас він справив?
Чип у ресторані Євгена Клопотенка
Він був дуже милим. Увесь час кружляв навколо від самого моменту мого прибуття. Я також питав у людей скільки йому років, бо уявляв його собі 60-річним дядьком. Він справді «вистрілив» і став надзвичайно відомим. Зазвичай шеф-кухарі мають репутацію людей з сильним его, не в поганому сенсі. Це має бути сильна особистість, і я зустрічав багато шеф-кухарів, і деякі з них трохи самовпевнені. А Клопотенко такий відкритий та активний, завжди привітний, хоча і в нього, мабуть, бувають погані дні. Також він гарний перформер, чудово працює із камерою і робить це весело, природньо. Я б хотів провести більше часу із ним. Коли ми сіли за стіл, я почав його слухати та роздивлятися маленькі деталі закаду. У нього в ресторані багато прикрас, і є навіть «тент» із зеленої цибулі. Він показав цілі маленькі городи: ідея в тому, що вони будуть на столі у людей, і вони зможуть просто зірвати цибулину і з’їсти.
Я провів кілька днів із Оленою Брайченко, і таке відчуття, ніби я знаю її все життя. Вона розповіла дуже багато. Вона повела мене на дегустацію вин до винного закладу тут за рогом, щоб скуштувати українські напої. Я не знав, і не був готовий до того, наскільки хорошими є українські вина. Я не думав, що вони погані, але вони справді вражають. Я також працював на виноробні, і хоч і не експерт, але знаю які на смак хороші вина. Наприклад, Совіньйон Блан — одні з найнадійніших, які мають певний почерк. І ви можете купити дешеве чи дороге — воно буде добре. Але саме українське було таким же, яке повинне бути якісне вино. Мало усі ті ж ноти. Ми куштували п’ять або шість, і я хочу спробувати більше. Я вже маю деякі напрацювання та ідеї для своїх проєктів.
Чип із Оленою Брайченко та Андрієм Северенчуком
Можете поділитися ними?
Знаєте, проєкт, над яким я зараз працюю, полягає в тому, щоб дозволити людям побачити яскравість України, українську культуру, те, що є унікальним в Україні. Тому що чим більше ви знаєте про щось прекрасне, тим більше ви дбаєте про це, розумієте. Це якби ми зайшли в галерею і побачили красиву картину, ми б подумали: «ну вона гарна». Але якщо хтось витратить п’ять хвилин на розповідь про художників, про те, як вони жили і де були, коли малювали цю картину, то ви дивитеся на неї по-іншому і відчуваєте інший зв’язок. Американців цим просто бомбардують, — вибачте за каламбур, — але ми просто завалені висвітленням війни, політикою допомоги і всім цим. Тому я сподіваюся, що західна підтримка не буде великою проблемою протягом тривалого часу, але ми не знаємо. Я думаю, що найкращий спосіб відкрити серця людей до України — це розповідати історії, де війна на задньому плані, а на передньому — прекрасні речі.
Я думаю, що найкращий спосіб відкрити серця людей до України — це розповідати історії, де війна на задньому плані, а на передньому — прекрасні речі.
Отже, я б хотів зробити коротку серію фільмів про українські виноробні регіони, українські вина, так само як це робиться в будь-якій іншій країні. Я знаю, що виноробні регіони також сильно постраждали від війни, а деякі з них були зруйновані. Тож хочу, розповісти обидві ці історії, але так, щоб по-справжньому вшанувати українське вино.
У тому-то й річ, що я можу говорити про те, що я пережив, але я лише проходжусь по поверхні, розумієте? Порівняно з більшістю американців, я знаю набагато більше про Україну, культуру, музику, їжу, вино. Але я лише проходжусь поверхнею, і відчайдушно хочу копати глибше. Це таке гарне місце. Я навіть не уявляв, наскільки різноманітною і красивою є Україна з географічної точки зору, розумієте? Поки я не почав дивитися фільми, і ловити маленькі шматочки, і навіть стежити за певними каналами в Instagram, присвяченими українському туризму та іншим речам.
Я навіть не уявляв, наскільки різноманітною і красивою є Україна.
Але очевидно, що протягом останніх десяти років доводилося ніби вносити добрива у ґрунт української культури. Щоб зробити українську культуру, людей, які не були знайомі з власним культурним корінням, чи то музику, шеф-кухарів, які так прагнуть нанести українську кухню на мапу, чимось особливим та унікальним. Я розмовляв з шеф-кухарем ресторану Глек. І зі слів зрозуміло, що він не виконує свою місію через війну. Просто він шеф-кухар, і їжа — це його любов. І його робота, природно, привносить цю яскравість в українську культуру, і я думаю, що це відбувається скрізь.
Шеф-кухар ресторану Глек Андрій Северенчук
Тож коли я гуляю, мені здається, що тут «горить вогонь». І це унеможливлює те, чого так прагне Путін — Україна повернеться до колишньої «слави Російської імперії». Я думаю, що коли повернеться мир, з’явиться багато людей, і багато художників, які нині воюють, або відклали своє мистецтво в сторону, щоб підтримати зусилля. Я хочу бути тут, коли всі ці люди зможуть повернутися до свого митецького життя. Я впевнений так і буде, бо тут є той вогонь, і він горить. *У мене мурашки по шкірі…* Україна буде місцем відродження, і це буде дивовижно.
