16 квітня минуло 9 днів, відколи не стало Олежика, — пише у Фейсбуці дружина загиблого воїна Олега Пронцевича — Ірина. — Ми згадували його в молитвах — тут, у Луцьку, в багатьох селах і містах України, і навіть за її межами. Єдине місце, де про нього не згадали, — це церква в його рідному селі. У своєму горі рідні Олега звернулися до церкви в Тоболах. Вони повідомили священика про загибель мого чоловіка й попросили відспівати його. Олег хотів бути похованим за священним обрядом Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Віктора, якого не можна називати священиком, бо він заборонив не лише заносити тіло Олега до церкви, а й навіть відспівати його біля храму
До служби також просили долучитися Віктора — людину, яку я не можу назвати священиком. Бо він заборонив не лише заносити тіло Олега до церкви, а й навіть відспівати його біля храму.
Я не знаю, як така людина може проповідувати щось іншим. Не знаю, коли це припиниться і хто має поставити крапку. Але знаю точно: такі люди не мають бути у святому місці.
Бо коли ти говориш про Бога, а водночас сієш ненависть і злість — це не шлях Господній.
Олег захищав Україну. Захищав і його, і його родину. А тепер ця людина має нахабство говорити подібне рідним, які втратили найдорожче. Це не просто не по-людськи. Це не по-Божому. І точно не по-священницьки.
Я дуже дякую всім, хто щиро співчував, хто писав слова підтримки, був поруч під час похорону, молився разом із нами. Ви — світло. І якщо ви дійсно поважаєте Олега, його самопожертву задля вашого майбутнього, плекаєте його світлу пам’ять, але водночас збираєтесь йти до цієї церкви святити пасхальний кошик — подумайте, будь ласка, ще раз. Подумайте, чи хочете ви святити Пасху в місці, де панує така дволикість. У храмі, де людина, яка мала би бути духовним провідником, вважає себе вищою за інших. Де йому кажуть, що церква належить громаді, а він поводиться так, ніби це його особиста власність.
Нехай Бог буде там, де є любов. Не страх. Не гординя. І точно не ненависть.
ЛЮДИ, які стоять на захисті нашої країни і які віддали своє життя борючись за її незалежність, не заслуговують на таке ставлення. Я хочу, щоб про це дізналися всі. Хочу, щоб щось у цьому світі змінилося. І якщо хтось чекав на знак — можливо, це саме він.
У час, коли вся країна у скорботі хоронить своїх захисників, коли капелани ПЦУ благословляють наших воїнів на фронті, подібна поведінка окремих священників МП виглядає як зрада самого духу християнства. Бо той, хто відмовляється молитися за героя, який віддав життя за мир і свободу, — хіба має моральне право називатися пастирем?
Наша пам’ять про Олега Пронцевича — жива. Його подвиг — не підлягає сумніву. І кожен, хто сьогодні ще вагається, до якої Церкви звертатися, — подивіться на це, як на знак. Бо Христова Церква — це там, де любов, правда і повага до людської гідності.
