У розслідуванні The Guardian найсильніше вражає не сам факт загрози вторгнення — про неї говорили всі розвідки світу. Вражає інше: навіть за кілька днів до 24 лютого 2022 року РНБО не підтримала вимогу тодішнього головнокомандувача Валерій Залужний запровадити воєнний стан, щоб розблокувати повноцінне застосування ЗСУ.
Це була не паніка. Це була військова логіка.
Сигнали, які звучали задовго до вибухів
Ще 18 січня 2022 року — за півтора місяця до повномасштабного вторгнення — в ефірі телеканалів «Прямий» і «П’ятий» п’ятий президент України Петро Порошенко по пунктах перерахував конкретні кроки оборони.
Його слова сьогодні читаються як план дій, який так і не був реалізований вчасно:
«Розосередьте авіацію, розосередьте реактивну і крупнокаліберну артилерію. Забезпечте прикриття стратегічної інфраструктури ППО і ПРО. Не дозволяйте взяти себе в кільце – захистіть лінію Маріуполь–Крим. Виставте бригаду в Житомирській області, розгорнуту бригаду в Чернігівській для оборони Києва. Ви мене вночі розбудіть — і я розкажу, як захистити країну».
Це не була політична риторика. Це був перелік оперативних заходів.
Воєнний стан як ключ до оборони
Запровадження воєнного стану до вторгнення означало б:
- повноцінне розгортання резервів;
- розосередження техніки й авіації;
- укріплення північного та південного напрямків;
- інженерне облаштування оборонних рубежів;
- чітке управління територіальною обороною.
За даними журналістського розслідування, Залужний наполягав саме на цьому: без особливого правового режиму армія була обмежена в діях.
Історія не терпить умовного способу. Але вона дозволяє аналіз.
Чонгар, Маріуполь, Енергодар — точки, де не вистачило часу
Якби комплекс заходів було реалізовано:
- ворог не отримав би такого темпу просування через Чонгар;
- оборона півдня була б глибшою;
- Маріуполь мав би більше шансів уникнути оточення;
- ситуація довкола Запорізької АЕС могла б скластися інакше.
Оборона — це завжди про підготовку до найгіршого сценарію. Навіть якщо він здається малоймовірним.
У січні 2022-го сценарій уже не був гіпотетичним. Західні партнери відкрито попереджали про вторгнення. Українські військові вимагали розширення повноважень. Політики озвучували конкретні плани дій.
Але рішення не було прийнято.
Ціна зволікання
24 лютого стало точкою неповернення. Армія героїчно вистояла, Київ не був узятий, країна не впала. Але перші тижні війни показали: втрачений час завжди конвертується у втрати територій і людські життя.
Сьогодні це вже не питання політичної конкуренції. Це питання історичної відповідальності.
Хто і чому не ухвалив рішення тоді?
Чи були це страх, недовіра до розвідданих, політичний розрахунок?
І головне — чи зроблені висновки, щоб подібна пауза більше ніколи не повторилася?
Бо інколи різниця між катастрофою і стримуванням — це лише одне засідання, проведене вчасно.
