Поки пропагандисти та корисні ідіоти по всьому світу розносять чергову хвилю історій про те, що США та Ізраїль нібито «програють» війну або «вичерпали запаси зброї», реальність виглядає значно жорсткішою — і значно менш зручною для авторів цих наративів. Ситуація на Близькому Сході розвивається не за сценарієм краху західної військової машини, а навпаки — за класичною схемою методичного технологічного, військового та економічного демонтажу режиму в Іран. Історії про «порожні склади США» — лише частина інформаційної гри.
Одним із головних інформаційних вкидів стали публікації у Financial Times, де говориться про нібито проблему з запасами крилатих ракет. Аргумент виглядає так: 322 ракети замовлено за п’ять років, але 168 використано за перші 100 годин бойових дій. На перший погляд це виглядає як виснаження арсеналу. Але достатньо включити елементарну математику. За весь час виробництва крилатих ракет BGM-109 Tomahawk було випущено приблизно 7500 одиниць. До 2013 року в усіх війнах США використали близько 2000 ракет. Після цього удари по Сирії у 2017–2018 роках, операції проти хуситів і поточна кампанія дали сумарно ще приблизно 500–600 запусків. Тобто навіть за максимально консервативною оцінкою у США на складах залишається понад 5000 Tomahawk. І це без урахування іншого великого арсеналу — близько 10 тисяч ракет AGM-158 JASSM, які мають схожі характеристики і запускаються з літаків. Наприклад, стратегічний бомбардувальник B-52 Stratofortress може нести до 12 таких ракет за один виліт. Тому історії про «закінчення ракет» — це скоріше політична риторика всередині США, а не реальна військова проблема.
Але ще важливіше інше. Після досягнення повного домінування в повітрі США переходять до значно дешевшої і більш масової фази війни. У гру входять стратегічні бомбардувальники B-52 Stratofortress, B-1B Lancer та B-2 Spirit. Вони використовують не дорогі ракети, а звичайні важкі бомби — Mark 82 bomb та Mark 84 bomb — або дешеві комплекти наведення JDAM, які перетворюють старі бомби на високоточну зброю. Логіка проста: навіщо використовувати дорогий скальпель, якщо можна працювати кувалдою? Бомби вартістю кілька тисяч доларів здатні руйнувати укріплення іранського режиму з щільністю, яку ракетні удари забезпечити не можуть. Інакше кажучи, США не «виснажуються». Вони переходять до найпростішої та найдешевшої фази знищення військової інфраструктури.
Ще один популярний пропагандистський аргумент — «американці витратили величезні гроші». За оцінками аналітиків, операція коштувала приблизно 11 мільярдів доларів. Для порівняння: військовий бюджет США перевищує 1 трильйон доларів на рік. Тобто вся кампанія — менше одного відсотка бюджету Пентагону. Для найбільшої економіки світу це навіть не витрати, а статистична похибка.
Ключовою точкою конфлікту залишається острів Харк. Саме через нього проходить близько 90% експорту іранської нафти, що формує 70–80% доходів бюджету Тегерана. Американська авіація вже завдала ударів по військовій інфраструктурі острова — системах ППО, військових об’єктах та аеропорту. Проте нафтові термінали поки не чіпали. Колишній президент США Дональд Трамп назвав це «почуттям пристойності», але насправді це виглядає як стратегічне залякування. Сигнал для Тегерана максимально простий: або припиняється загроза блокади Ормузька протока, або іранська економіка може припинити існування буквально за одну ніч. Додатковим натяком стало перекидання 31-го експедиційного загону морської піхоти США. У військових колах навіть обговорюють сценарій, схожий на «венесуельський»: Вашингтону не обов’язково знищувати нафтові термінали — їх можна просто взяти під контроль. У такому випадку іранська нафта піде не через сірі схеми до Китаю, а під міжнародним контролем.
Ситуація для військового керівництва Іран виглядає дедалі гірше. На початку війни Корпус вартових ісламської революції мав приблизно 500 пускових установок ракет. За оцінками аналітиків, зараз залишилося близько 150. Частину установок іранці намагалися сховати в підземних тунелях, але після точкових бомбардувань виходів багато з них фактично опинилися похованими під землею. Попри гучні заяви про «ніч могутності», кількість запусків ракет за два тижні війни виявилася приблизно вдвічі меншою, ніж під час попередньої короткої кампанії. При цьому ефективність ізраїльської системи ПРО — Iron Dome, Patriot та THAAD — залишається критично високою. Прямі збитки Ізраїль від ракетних ударів зараз оцінюються приблизно у 0,5 мільярда шекелів, тоді як під час попередньої операції вони становили близько 5,5 мільярда. Це прямий доказ того, що ракетний потенціал Ірану вибивається швидше, ніж він встигає відновлюватися.
Паралельно формується ще один фронт. Ізраїль зосередив біля кордону з Ліван сили чотирьох дивізій, включно з елітною 98-ма дивізія Армії оборони Ізраїлю. Удар по мосту через річку Літані став прямим сигналом для угруповання Хезболла: їхня логістика може бути повністю паралізована. Тим часом у небі над регіоном працює цілий конвеєр стратегічної авіації США. Бомбардувальники B-2 Spirit виконують прямі рейси з бази Whiteman Air Force Base — близько 18 годин польоту в один бік, удар і повернення назад. Це класична стратегія «shock and awe» — шоку і трепету, яка передбачає повне руйнування військової інфраструктури противника.
На цьому фоні дії Тегерана виглядають дедалі більш хаотичними. Ракетні удари по Оман, спроби атакувати базу Інджирлік у Туреччина лише налаштовують проти Ірану навіть тих сусідів, які раніше намагалися зберігати нейтралітет. При цьому російські комплекси С-400, розгорнуті у Туреччині, показали вкрай низьку ефективність проти балістичних ракет, що вкотре підкреслює технологічний розрив із західними системами ПРО.
Усе, що відбувається зараз, — це класична схема сучасної війни: спочатку повне домінування в повітрі, потім методичне знищення військової інфраструктури і лише після цього економічний тиск. Іран сьогодні стоїть перед дуже простим вибором: погодитися на умови і зберегти економіку або втратити головне джерело доходів разом з островом Харк. Саме тому всі розмови про «поразку США» виглядають не більше ніж пропагандистським жанром — таким самим, як історії про те, що «санкції не працюють», «у НАТО ракет на чотири дні» або «Україна впаде за тиждень». Реальність значно прозаїчніша: режим у Тегерані входить у фазу стратегічної агонії, а війна рухається до сценарію повного демонтажу ракетного та ядерного потенціалу Ірану і переходу контролю над енергетичними потоками під міжнародний контроль. Інакше кажучи, це ще навіть не фінал — це лише момент, коли розминка закінчилася.
Олексій Платонов Воронцов
