Байкове кладовище дедалі більше перетворюється на приклад занепаду культурної спадщини та суперечливих бюджетних пріоритетів
Золота огорожа Байкового: куди йдуть податки киян під час війни
Найбільший цинізм цієї закупівлі — контраст між коштовним зовнішнім парканом та жахливим станом самого кладовища всередині. Складно знайти більш занедбане місце в столиці. Унікальні усипальниці видатних українців, створені архітекторами Владиславом Городецьким та Володимиром Ніколаєвим, стоять розбиті, пограбовані та зарослі деревами, історичні склепи руйнуються. Вони нікому не потрібні. Замість доглянутих алей — тропічні хащі та сміття, купи старого сухостою, завали зрізаного гілля та гори пластикового сміття, яке не вивозиться місяцями.
Старі аварійні тополі під час негоди падають прямо на могили та трощать історичні надгробки, бо на їхній вчасний догляд «немає коштів». Але замість порятунку історичної спадщини та елементарного прибирання, КМДА виділяє 46,5 мільйонів на… фасадну стіну. Бо паркан будувати вигідніше, ніж реставрувати камінь чи вивозити сміття.
КП «Спецкомбінат» підписало черговий договір на капітальний ремонт огорожі Байкового кладовища. Ціна питання: 46,46 мільйона гривень з кишень киян. Хто переможець? ТОВ «Спецбуд-Технолоджі», яке прийшло на тендер без жодного конкурента і забрало підряд за процедурою «в одні руки». Фірма, яка ще нещодавно займалася торгівлею паливом, тепер раптово стала експертом з історичних некрополів.
Поки у Європі цвинтарі інтегрують у природу, зносять огорожі, відмовляються від асфальту та створюють міські заповідники, у київських чиновників своя «ритуальна філософія». Більш приземлена. І набагато дорожча. На жаль, європейський досвід збереження пам’яті підлеглих «проєвропейського» мера Віталія Кличка не цікавить.
Пер-Лашез (Париж, Франція) — найвідвідуваніший цвинтар світу, вже давно відмовився від пестицидів та хімікатів. Влада Парижа демонтує старий асфальт, замінюючи його «зеленими екокилимами» з трави, щоб вода просочувалася в землю. Сьогодні це найбільша зелена зона всередині Парижа, де серед старовинних склепів живуть десятки видів птахів, білки та навіть родини диких лисиць. Там ходять не сумувати, а дихати природою та гуляти.
Ольсдорф (Гамбург, Німеччина) — найбільший цвинтар-парк у світі (389 гектарів). Це повноцінний природний резерват із громадським транспортом, тисячами столітніх дерев, ставками та дикими тваринами. Тут немає глухих бетонних парканів всередині — простір відкритий, а межі розділені живими кущами.
Скугсчюркогорден (Стокгольм, Швеція) — лісовий цвинтар, внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Поховання відбуваються просто у сосновому лісі. Замість гнітючих пам’ятників — скромні плити врівень із землею, що не заважають комунальним газонокосаркам.
Київський тендер — це знищення спадщини замість реставрації, це цинізм і культурна прірва. Історичний цегляний паркан Байкового (створений на зламі XIX–XX століть) — це об’єкт культурної спадщини. Активісти роками б’ють на сполох через його руйнування та демонтаж. Але замість делікатної реставрації місто обирає закатати мільйони у новобуд. Поки країна збирає по гривні на дрони та РЕБ, у столиці витрачають десятки мільйонів на те, щоб відгородити померлих від живих новим бетоном.
В Європі цвинтар — це простір спокою, екології та біорізноманіття. У КМДА цвинтар — це монолітно-каркасні конструкції за будівельними ширмами без паспортів об’єктів. Схоже, для деяких посадовців вислів «пам’ять вічна» означає лише одне: вічний привід для «розпилу» бюджетних коштів.
Скандалами, пов’язаними з незаконними похованнями та корупцією навколо Байкового вже нікого не здивуєш. Родичі померлих стикаються із самозахопленням їхніх офіційних ділянок. На доглянутих родинних місцях без відома та дозволу законних власників з’являються чужі могили та пам’ятні таблички, а заради створення масштабних сімейних пантеонів для впливових осіб зносяться цілі ряди старих поховань.
З даними дослідників, близько десятка старих могил 1960–1970-х років було зруйновано заради меморіалу синів екснардепутатки Ганни Герман. Усе це перетворює легендарний некрополь на дзеркало суспільної несправедливості, де навіть після смерті люди не мають рівних прав. Коли старовинні каплиці руйнуються від байдужості, пам’ять звичайних сімей стирається заради гранітних пантеонів нової еліти, а за зачиненими воротами процвітає цинічний бізнес на людському горі, Байкове кладовище втрачає свій сакральний спокій. Воно стає місцем, де забуття купується занедбаністю, а повага до предків — грошима та зв’язками, лишаючи живим лише гіркий біль від безсилля перед цим останнім беззаконням.
