Чому навіть беззаперечні на перший погляд докази не можуть гарантувати безпомилковість судової системи
Дискусія про повернення смертної кари в Україні щоразу загострюється після особливо жорстоких злочинів. Але головне питання полягає не лише в суворості покарання, а в тому, чи можна довірити державі незворотне рішення щодо людського життя. Судові помилки, фальсифікація доказів і корупційні ризики роблять смертну кару особливо небезпечною.
Найслабше місце — саме слово «беззаперечно»
У нас, в Україні, доволі часто доводиться чути, що докорінно побороти злочинність можна лише тоді, коли повернути смертну кару до Кримінального кодексу. Чи є сенс Україні з її злочинністю і недосконалим правосуддям хоча б частково, за умов особливо жахливих злочинів і переконливих доказів їх скоєння, застосовувати смертну кару?
На мою думку, для України повернення смертної кари навіть у категорії «винятково жахливих і беззаперечно доведених» злочинів не має сенсу. І головна причина тут не гуманізм щодо злочинців, а небезпечна недосконалість самої державної системи, яка повинна буде ухвалювати остаточне рішення про життя людини.
На перший погляд аргумент дуже переконливий: якщо є відеозапис, ДНК, зізнання, десятки свідків та інші докази, чому не застосувати смертну кару до особливо жорстокого вбивці? Проблема в тому, що правосуддя не повинно виходити з припущення, що воно ніколи не помиляється.
Сьогодні докази можуть здаватися абсолютно переконливими, а через десять років з’явитися нова експертиза, свідок, відеозапис або технологія, яка змінить картину справи. Для довічно ув’язненої людини така помилка теоретично виправна. Для страченого — ні. І це особливо важливо для України, де недовіра до окремих правоохоронців, прокурорів, суддів та корупційні ризики нікуди не зникли.
Найнебезпечніша ситуація — коли смертна кара стає інструментом держави
Уявімо справу, яка сьогодні здається очевидною. Суспільство вимагає найсуворішого покарання. Політики обіцяють «відновити справедливість». Слідство звітує про беззаперечні докази. А потім з’ясовується, що:
— частину доказів сфальсифікували;
— свідка змусили дати потрібні показання;
— експертизу провели неналежним чином;
— слідчий приховав важливу обставину;
— прокурор будував справу на версії, яка виявилася помилковою;
— суд припустився помилки.
Держава не зможе повернути людину до життя. Саме тому аргумент «застосовувати лише там, де вина доведена на 100%» фактично не вирішує проблему. Судова система не має машини, яка показує «100% вини».
Україна вже має і юридичну межу
Тут є ще й практична обставина: нинішня Україна не може просто ухвалити закон і повернути смертну кару. Конституційний Суд України ще 29 грудня 1999 року визнав положення про смертну кару неконституційними, зокрема через невідповідність конституційному праву на життя та забороні жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, покарання.
Крім того, Україна є учасницею європейської системи захисту прав людини. Протокол №13 до Європейської конвенції передбачає скасування смертної кари за будь-яких обставин, без можливості відступу від цього зобов’язання навіть під час війни. Тобто питання для України сьогодні не зводиться до простого голосування Верховної Ради.
Але є сильний аргумент прихильників смертної кари
І його теж не варто замовчувати. Коли людина навмисно катує і вбиває дитину, здійснює серійні вбивства або вчиняє особливо жорстокий злочин, родичам жертв може бути психологічно важко зрозуміти, чому держава повинна гарантувати злочинцю право прожити ще десятки років.
Є також аргумент суспільної безпеки: довічно ув’язнений злочинець може втекти, бути звільнений незаконно, отримати помилування або скористатися корупцією. Ці аргументи емоційно і морально зрозумілі.
Але на них є принципова відповідь: держава може забезпечити, щоб особливо небезпечний злочинець ніколи більше не становив загрози, не позбавляючи його життя. Тобто питання не «чи має злочинець жити на волі?». Ні. Питання: чи повинна держава мати право на незворотну помилку?
Україні зараз потрібна не смертна кара, а невідворотність покарання
Ось тут, на мій погляд, знаходиться справжня проблема. Якщо в країні:
— злочинець упевнений, що його не знайдуть — він не боїться довічного ув’язнення;
— корумпований слідчий може знищити доказ — смертна кара цього не виправить;
— суд можна купити — смертна кара лише зробить помилку остаточною;
— вирок можна роками оскаржувати або саботувати — найвища міра сама по собі не створить ефективного правосуддя.
Тому Україні потрібна не стільки максимальна жорстокість покарання, скільки максимальна невідворотність покарання. Краще мати систему, в якій убивця гарантовано буде знайдений, отримає справедливий вирок і до кінця життя залишатиметься під надійним контролем держави, ніж систему, в якій держава отримує право вбивати, але сама залишається здатною помилятися, корумпуватися або маніпулювати правосуддям.
І тут є важливий парадокс
Чим недосконаліша судова система — тим небезпечнішою стає смертна кара. У дуже ефективній системі можна говорити про мінімізацію ризику помилки. Але навіть найкращі судові системи світу помиляються.
А в Україні, де питання незалежності судів, корупції, політичного впливу та якості розслідувань досі залишаються предметом суспільної дискусії, передача державі права на остаточне покарання була б надзвичайно ризикованою.
І можна сформулював це ще жорсткіше: якщо ми не довіряємо державі настільки, щоб дозволити їй безконтрольно карати людей, ми тим більше не повинні давати їй право помилятися щодо життя людини.
При цьому це не означає поблажливості до вбивць. Для особливо небезпечних злочинців покарання може бути максимально суворим — аж до довічного позбавлення волі без можливості фактичного повернення до суспільства, якщо це відповідає закону та правам людини.
Але довічне ув’язнення залишає маленькі двері для виправлення судової помилки. Смертна кара їх назавжди зачиняє. Саме тому для сучасної України я вважаю правильнішою формулу: не «смертна кара для найжахливіших злочинців», а «невідворотне і максимально суворе покарання при бездоганному судовому процесі».
Стас ЧЕРКАС
