Найбільша небезпека — назвати миром домовленість, яка лише дасть Росії час для підготовки нової війни
Чи можуть переговори з Путіним завершити війну, якщо Кремль не відмовився від своїх стратегічних цілей? Аналіз Лариси Волошиної про ультиматуми Росії, дипломатію та справжню ціну можливого перемир’я. Теза про можливу відсутність справжньої мирної угоди протягом десятиліть звучить як попередження: припинення бойових дій ще не означає завершення російсько-української війни.
ПАУЗА ЧИ СПРАВЖНІЙ МИР?
Журналістка і психологиня Лариса Волошина про ультиматуми Путіна, небезпеку підміни понять і пастку «миру», який може стати лише паузою перед новою війною. У світовій політиці слово «мир» давно перестало бути синонімом закінчення війни. Особливо тоді, коли за столом переговорів сидить держава, яка розпочала агресію, не досягла поставлених військових цілей, але й не відмовилася від них.
Саме в цьому контексті варто сприймати жорстку оцінку політичної психологині, журналістки та публіцистки Лариси Волошиної, яка фактично ставить під сумнів саму можливість швидкого укладення справжньої мирної угоди між Україною та Росією. І тут важливо зрозуміти головне: йдеться не про кількість років як таку. Йдеться про природу конфлікту, який Кремль досі не вважає завершеним.
Путін може погоджуватися на переговори, припинення вогню, окремі домовленості, обміни, тимчасові паузи. Але це ще зовсім не означає готовності Росії прийняти Україну як незалежну державу з власним геополітичним вибором. Саме тому російські ультиматуми необхідно читати не за їхньою дипломатичною оболонкою, а за політичним змістом.
УЛЬТИМАТУМИ ПУТІНА — ЦЕ НЕ МИР
Ключова проблема полягає в тому, що Кремль постійно намагається представити свої вимоги як основу для переговорів. Але переговори передбачають компроміс. Ультиматум — його заперечує.
Коли одна сторона фактично говорить іншій: «Виконайте наші умови, а вже після цього ми поговоримо», — це не мирний процес у класичному розумінні. Це спроба нав’язати власну картину майбутнього. Саме так, на думку Волошиної, потрібно дивитися на російські вимоги.
Кремль прагне не просто припинення стрілянини. Йому потрібна така конфігурація після припинення бойових дій, за якої Україна опиниться у значно слабшому становищі, а Росія отримає можливість відновити свої сили. І це принципова різниця. Бо перемир’я, яке дозволяє агресору перегрупуватися, — ще не мир. Це може бути лише передишка.
ПУТІН ХОЧЕ ОТРИМАТИ ДИПЛОМАТІЄЮ ТЕ, ЧОГО НЕ ВЗЯВ ЗБРОЄЮ
Одна з найцікавіших тез Волошиної полягає в тому, що Росія може намагатися використати переговорний процес для досягнення військової мети, якої не вдалося досягти на полі бою. Це надзвичайно важливий момент.
Російська армія роками намагається пробити українську оборону. Однак навіть значна перевага Росії у ресурсах не перетворилася на стратегічну перемогу. Тому виникає спокуса зробити це іншим способом. Не прорвати фронт — а домогтися його політичного відсунення. Не захопити територію — а домогтися її фактичного закріплення за Росією через переговорний документ. Не знищити українську державність військовим шляхом — а обмежити її майбутні можливості політичними домовленостями.
Саме тому дипломатичний стіл може стати продовженням війни іншими методами. І це, мабуть, найнебезпечніша ідея, яку сьогодні повинна усвідомлювати українська дипломатія.
НЕ ВСЯКА УГОДА Є МИРНОЮ
Волошина звертає увагу на принципову різницю між різними типами домовленостей. Є справжня мирна угода, яка юридично та політично завершує війну. Є припинення вогню, яке лише зупиняє бойові дії. Є проміжні рамкові домовленості, які можуть створювати певний порядок співіснування, але залишати неврегульованими фундаментальні питання.
І ось тут виникає небезпечна підміна понять. Суспільству можуть сказати: «Війна закінчилася». А насправді може йтися лише про: «Стрілянина тимчасово припинилася». Це зовсім не одне й те саме.
Україна вже має історичний досвід документів, які подавалися як гарантія безпеки, але не змогли запобігти агресії. Саме тому будь-який новий документ має оцінюватися не за його назвою, а за механізмом виконання.
Хто гарантує? Що відбувається у разі порушення? Яка відповідальність агресора? Чи має Україна право відновлювати контроль над окупованими територіями? Чи може вона розвивати власну армію? Чи зберігає право самостійно визначати зовнішньополітичний курс? Чи будуть санкції проти Росії автоматично відновлюватися у випадку нового нападу? Ось це і є питання миру. А не фотографія політиків за столом переговорів.
БУДАПЕШТСЬКИЙ МЕМОРАНДУМ — УРОК, ЯКИЙ НЕ МОЖНА ЗАБУТИ
Українська історія вже показала, наскільки небезпечно плутати політичні запевнення з реальними гарантіями. Будапештський меморандум став одним із найбільш болючих прикладів цього протиріччя.
Україна відмовилася від ядерного арсеналу, який залишився на її території після розпаду СРСР, отримавши натомість запевнення у повазі до її суверенітету та територіальної цілісності. Але коли Росія почала агресію, виявилося, що механізму автоматичного військового захисту України цей документ не створював.
Це фундаментальний урок. Документ, який не має механізму примусу до виконання, може виявитися не гарантією, а лише політичною декларацією. Саме тому Україна сьогодні не має права погоджуватися на формулу, де красиві слова про мир замінюють конкретні механізми безпеки.
ПАУЗА МОЖЕ БУТИ НЕБЕЗПЕЧНІШОЮ ЗА ВІДКРИТУ ВІЙНУ
Парадокс сучасної ситуації полягає в тому, що припинення бойових дій саме по собі є бажаним для України. Українці хочуть миру. Українські міста хочуть тиші. Українські родини хочуть повернення своїх близьких. Але саме це бажання миру може бути використане проти України.
Якщо агресор розуміє, що суспільство виснажене, економіка напружена, а союзники хочуть якнайшвидше завершити війну, виникає спокуса висунути максимально жорсткі вимоги. І сказати: «Або погоджуйтеся зараз, або війна триватиме». Це вже не переговори рівних сторін. Це психологічний тиск.
І тут особливо важливою стає професія Волошиної — політичної психологині. Адже війна ведеться не лише ракетами й танками. Вона ведеться також через страх. Через виснаження. Через інформаційні кампанії. Через переконання суспільства, що «іншого виходу немає». Через нав’язування думки, що будь-яка угода автоматично краща за війну.
Але історія знає достатньо прикладів, коли погано сформульований мир лише відкладав наступну війну.
ЧОМУ КРЕМЛЮ ПОТРІБЕН НЕ ПРОСТО МИР
Путінська Росія має ще одну принципову проблему. Їй недостатньо просто припинити війну. Кремль прагне зберегти образ Росії як великої держави, здатної визначати долю сусідів. Україна в цій системі координат є не просто територією, а доказом того, чи може колишня імперія диктувати умови незалежній державі.
Якщо Україна виходить із війни суверенною, озброєною, інтегрованою в Європу та здатною самостійно визначати своє майбутнє, імперський проект Москви зазнає стратегічної поразки навіть без повернення кожного сантиметра території одномоментно.
Саме тому Кремль зацікавлений у зовсім іншому результаті. Йому потрібна не просто тиша. Йому потрібна контрольована Україна. І якщо отримати її військовим шляхом не вдається, можна спробувати зробити це дипломатичним.
А ДЕ ТУТ США?
Окреме питання — роль Вашингтона. Волошина наголошує на необхідності для України максимально чітко відстоювати власні інтереси під час переговорів зі Сполученими Штатами. Це не означає відмову від партнерства з Америкою.
Навпаки. Це означає дорослу дипломатію. Україна не повинна ставити знак рівності між «бути союзником США» і «погоджуватися на будь-які американські пропозиції».
Вашингтон має власні інтереси. Європа має власні інтереси. Росія має власні інтереси. І Україна теж має їх. Дипломатія починається саме там, де держава перестає чекати, що хтось інший захистить її інтереси краще за неї саму.
«100 РОКІВ» — ЦЕ НЕ ПРО КАЛЕНДАР
Тому фраза про те, що мирної угоди може не бути сто років, варта уваги не як буквальне передбачення. Її потрібно сприймати як попередження. Якщо причини війни не усунуто, якщо Росія не відмовилася від імперської концепції, якщо український суверенітет залишається предметом торгу, а система міжнародної безпеки не створила механізмів стримування Москви, то підписання будь-якого паперу саме по собі не гарантує миру.
Можна підписати угоду сьогодні. А через кілька років знову почути знайомі слова про «захист російськомовних», «історичні землі», «загрозу НАТО», «утиски», «необхідність денацифікації» чи будь-яку іншу вигадану Кремлем причину.
Саме тому справжній мир — це не дата підписання документа. Справжній мир — це стан, за якого агресор втрачає можливість і бажання повторити агресію.
УКРАЇНІ ПОТРІБЕН НЕ «МИР ЗАРАДИ МИРУ»
Україна повинна прагнути миру. Безумовно. Але не будь-якою ціною. Бо мир, який позбавляє державу можливості захищатися, — це не мир. Мир, який залишає агресору військовий потенціал для нового наступу, — це пауза.
Мир, який забороняє Україні озброюватися, але не накладає аналогічних обмежень на Росію, — це капітуляційна конструкція.
Мир, який змушує жертву відмовитися від права на майбутнє заради комфорту сьогодення, — це відкладена катастрофа.
І саме тому українське суспільство повинно дуже уважно стежити не лише за тим, чи буде підписано якусь угоду, а й за тим, що саме в ній буде написано. Бо історія може подарувати Україні можливість припинити цю війну. А може подарувати лише чергову паузу.
Різниця між цими двома сценаріями може визначити не наступні сто років, а майбутнє самої української держави.
І, можливо, саме це є головним посланням оцінок Лариси Волошиної: не дозволити назвати миром те, що насправді є лише перепочинком перед наступною війною.
