Попри численні зустрічі та дипломатичні сигнали, сторони залишаються зосередженими на власних вимогах і стратегічних інтересах
Ніна Хрущова аналізує дипломатичний тупик навколо війни Росії проти України. Експертка говорить про переговорні контакти, позиції Кремля, Києва, Вашингтона та Європи, а також пояснює, чому сама наявність дипломатичних каналів ще не означає наближення миру.
Чому війна в Україні досі не наблизилася до розв’язки
Ніна Хрущова порівнює нинішню ситуацію з Карибською кризою і звертає увагу на головну відмінність: тоді за лаштунками шукали компроміс, сьогодні ж сторони дедалі частіше говорять про власні умови.
У міжнародній політиці іноді настає момент, коли офіційні заяви вже не пояснюють головного. Президенти й міністри говорять для публіки, дипломати обмінюються сигналами, спецпредставники проводять зустрічі, а за зачиненими дверима нібито триває пошук формули, здатної зупинити війну. Але якщо після десятків контактів сторони не стають ближчими до домовленості, виникає незручне питання: а чи справді вони шукають точки дотику?
Саме таку проблему порушила політолог Ніна Хрущова в новому огляді BILD, де разом із аналітиком нафтогазової галузі Михайлом Крутіхіним обговорювала війну Росії проти України, міжнародні переговори, позицію США та Європи і перспективи дипломатичного врегулювання. Її висновок звучить значно похмуріше, ніж численні оптимістичні заяви політиків: контакти між сторонами є, але відчуття справжнього пошуку завершення війни — немає.
Карибська криза як історичне дзеркало
Хрущова проводить паралель із Карибською кризою 1962 року — одним із найнебезпечніших моментів холодної війни, коли протистояння США та СРСР поставило світ перед реальною загрозою ядерної війни.
Історія тієї кризи важлива не лише через масштаби небезпеки. Вона показала, що навіть противники, які публічно демонструють непримиренність, можуть паралельно підтримувати канали непублічної комунікації. Саме такі контакти допомогли сторонам виробити компроміс, який дозволив відвести світ від краю катастрофи. Документи Національного архіву США та Національного архіву безпеки підтверджують роль таємних контактів Роберта Кеннеді та радянського посла Анатолія Добриніна у розв’язанні кризи.
Для Хрущової проблема нинішньої ситуації полягає саме в іншому: «Я не маю відчуття, що точки дотику шукаються». На її думку, потенційні точки дотику існують, однак щоразу, коли вони виходять на перший план, їх відсувають інші питання.
Росія ставить питання Донбасу. Європа — санкцій. Україна продовжує говорити про ситуацію на фронті й можливість досягнення військових результатів. У результаті переговорний процес ризикує перетворитися на послідовність взаємних умов, а не на пошук формули, яка дозволила б зупинити кровопролиття.
Коли переговори стають самодостатнім процесом
Це одна з головних суперечностей нинішньої дипломатії. Зустрічі відбуваються. Представники різних країн контактують між собою. Російські та західні дипломати не припиняють комунікацію. США намагаються залишати за собою переговорний трек, тоді як європейські держави прагнуть мати власний вплив на майбутнє врегулювання.
Але сама кількість контактів ще не означає дипломатичного прогресу. Саме це Хрущова фактично ставить під сумнів, говорячи про численні переговори, які «призводять до більших проблем, ніж до їхніх рішень».
На її думку, Москва, Київ, Вашингтон і європейські столиці виходять на переговорні майданчики зі своїми уявленнями про бажаний результат. І ці уявлення поки що настільки різняться, що сам факт зустрічі не створює компромісу.
Росія, яка не хоче поступатися
Окрема проблема — позиція Кремля. Хрущова ставить просте запитання: з яких причин Володимир Путін погоджуватиметься на мир, який пропонує йому Європа? Це не твердження про неможливість дипломатії, а питання про стимули.
Якщо російське керівництво вважає, що має можливість продовжувати війну, домагатися змін на фронті або чекати на послаблення західної підтримки України, саме по собі проведення нових зустрічей не змушує його змінювати позицію. Тому дипломатія без зміни розрахунків сторін може перетворитися на нескінченний обмін пропозиціями.
Європа проти американського монополізму?
Ще один вимір нинішньої ситуації — конкуренція за переговорний трек. Європейські держави не хочуть залишатися лише спостерігачами за домовленостями, які можуть визначити майбутнє європейської безпеки. США, своєю чергою, прагнуть зберігати центральну роль у міжнародній дипломатії.
На цьому тлі особливо показовою є оцінка Хрущової щодо Дональда Трампа. Вона вважає, що американський президент не сприймає Путіна як ворога, а Росію — як недружню державу. Відтак сам підхід Вашингтона до Москви може принципово відрізнятися від європейського. Це створює додаткову складність: західні союзники формально підтримують Україну, але можуть по-різному бачити механізм завершення війни.
Україна і очікування американської політичної осені
Найбільш дискусійною частиною оцінки Хрущової є її припущення щодо українських розрахунків на американську політику. Вона вважає, що Київ може очікувати листопадових виборів до Конгресу США та можливого послаблення позицій Трампа після них. У такому сценарії, за її оцінкою, американський Конгрес може продовжити лінію підтримки України, яку Вашингтон проводив за Джо Байдена.
Це саме аналітична оцінка Хрущової, а не встановлений факт чи підтверджений намір українського керівництва. Але сама поява такого сценарію в публічному аналізі показує, наскільки тісно дипломатія навколо України пов’язана з внутрішньою політикою Сполучених Штатів.
І це ще одна причина, чому переговорний процес залишається нестабільним: його учасники можуть розраховувати не лише на позицію противника, а й на майбутні політичні зміни у власних країнах та країнах-партнерах.
Парадокс Трампа: хоче завершити війну, але не контролює всі її умови
У розмові Хрущова окремо зазначає, що, на її думку, «крім Трампа цю війну ніхто не хоче закінчувати». Цю фразу варто розуміти саме в контексті її попередніх міркувань: не як твердження, що інші сторони принципово прагнуть продовження війни, а як оцінку того, що жодна з них не демонструє достатньої готовності відмовитися від власних ключових вимог.
Тут і виникає головний дипломатичний парадокс. Бажання закінчити війну і готовність погодитися на умови, необхідні для її завершення, — не одне й те саме. Саме між цими двома поняттями сьогодні й проходить одна з головних ліній міжнародної дискусії.
Тінь Карибської кризи
Порівняння із 1962 роком має ще один важливий аспект. Карибська криза завершилася не тому, що одна сторона отримала все, а інша капітулювала. Рішення було знайдено через взаємні поступки. Історичні документи прямо фіксують, що обидві сторони пішли на компроміси, які дозволили знизити небезпечну напругу.
Проте сучасна війна в Україні має принципово іншу природу, масштаб і набір учасників. Тому механічно переносити модель 1962 року на нинішню ситуацію було б неправильно. Але один урок залишається актуальним: у найнебезпечніших міжнародних кризах офіційна риторика може бути максимально жорсткою саме тоді, коли за лаштунками ведеться найінтенсивніша робота з пошуку компромісу.
І якщо таких каналів недостатньо або вони не спрямовані на пошук реальної точки перетину, дипломатія ризикує залишитися лише театром політичних сигналів.
Між війною і миром — вакуум рішень
У словах Ніни Хрущової є одна особливо тривожна деталь. Вона не говорить про відсутність дипломатичних контактів. Навпаки — контактів багато. Проблема в іншому: вони поки не створюють відчуття руху до спільного рішення.
Росія має власні вимоги. Україна — власні умови безпеки та бачення справедливого завершення війни. Європа прагне не допустити угоди, яка поставила б під загрозу її безпеку. США намагаються зберегти контроль над головним переговорним процесом. Китай уважно спостерігає за зміною глобального балансу. І кожен із цих гравців має власний порядок денний.
Саме тому нинішня дипломатична ситуація нагадує не шлях до готової угоди, а лабіринт, у якому всі рухаються, але ніхто ще не показав двері до виходу. Карибська криза продемонструвала, що навіть противники, які стоять на межі прямого зіткнення, здатні знайти канал для компромісу. Сьогоднішня війна в Україні поки демонструє інше: контактів стає більше, але спільного бачення завершення війни від цього автоматично не виникає.
І саме тут лежить головна дипломатична проблема — не в тому, щоб ще раз зустрітися, а в тому, щоб нарешті почати шукати те, на чому сторони справді можуть зійтися.
