Сьогодні звучать різні голоси, і різні заяви про ту війну, яку веде московська орда проти нас. Війна проти України точиться не лише на полях, де летять кулі, не лише у містах, де ракети нищать будівлі, та вбивають людей.
Ворог хоче, щоб ми ослабли, знесилились у своїх серцях, і розпочали тиск на керівництво країни криками «досі вже війни… мир за будь-яку ціну, аби зупинити бійню…» і т.ін.
Тобто: давайте зупинимось, дамо росії час перепочити, дамо їм можливість підкупом перетягти на свій бік ще якихось політиків, дамо можливість зібратись із силами, щоб коли вони відновлять війну, то вони були б іще сильніші, ніж 24 лютого.
Жахливо те, що ці голоси знаходять відгук в українських серцях. Бо люди не вміють думати. Вони живуть тут і сьогодні. Їм байдуже, що буде з дітьми і онуками, аби вони отримали хоч невеликий спокій тут і зараз.
А дехто з тих, хто підтримує такі заяви, просто хочуть перемир’я, щоб їм дозволили втікти з України, щоб вже ніколи не повернутись. Їм начхати, що буде з нами тут. А ми залишимось, і будемо хлєбати російськими лаптями смерть своїх рідних.
Ми мусимо зрозуміти, що росія не зупиниться. Будь-які обіцянки з їхнього боку — це брехня.
Ми мусімо йти до кінця за будь-яку ціну. Або ми навчимось перемагати росію до кінця кожного разу, коли їм заманеться нападати, або ми перекладемо тягар цього навчання на плечі своїх дітей.
