Про крімінальну контркультуру: Ігор Іванніков

Поделиться

Звичайно, можна було б написати просто: про бандюганів. Але це буде далеко від реальності.1 Дещо зі спогадів.У 1979 році мене направили до миколаївського СИЗО на Лагерному полі. Не за вироком суду. Мене вигнали зі школи № 18, бо треба було звільнити години для Я. І. Крома, ветерана флоту під час ВВВ, щоб покращити йому пенсію.

Без зайвих запитань я пішов до вечірньої школи № 2, яка викладала й у СИЗО — по вівторкам та четвергам. Тощо.Спочатку у вересні та жовтні я сидів у дорослих камерах, але випадково був присутній на повстанні зеків — їх погано годували , вони оголосили голодовку. А я заважав їх бити наглядачам. Ні, не пригадуйте, я нічого не робив, тільки моя присутність заважала їм бити голодуючих нещадно. У листопаді та грудні я ходив до малечі, а потім, коли мене примушували щей лекції по столовкам читати, взгалі повернувся до комісії з історії міст та сіл, довчив свій класс до випуску, та пішов зі школи до вузу.Чомусь вважається, що ця яму для дорослих чи малечі злочинців, які ще не засуджені остаточно, якось їх виправляє. Хлопці частіше здивованно слідкували за мухами, ніж слухали мене. Був випадок, коли за їхнім проханням я розповів про басмаческий рух у Центральній Азії, а все це було направлено на знущання на хлопця — насильника, який скривдив школярку. Це складна справа, як я набагато пізніше упевнився у 1990 році, бо сільські дівчата вже були розбещені та шукали привід, щоб спровокувати хлопців на згвалтування, щоб відмитися перед тим, як узяти шлюб з якимось лохом.Що мене здивувало?

Так це стіни — не мури корпусів у СИЗО, а саме стіни. Як зробила Юля Тімошенко у Харкові — вона заказала засоби гігиєни та разом зі спільницею вишкребла їх від жиру з дихалки кількох генерацій злочинців, бо інакше на обличчі ув*язненої з*являється так званий «тюремний загар». Командувач ЧВК «Вагнер» Євген Пригожин носить цей загар і зараз, його неможливо змити з його обличчя.Я зрозумів, чому авторитети та злодії в законі пишаються тим, що вони не працюють під час засудження. Бо принципи радянської адміністративної системи такі, що, якщо хтось працює, то його примушують працювати, та навантажують, аж поки він не протягне ноги.

Я завжди звільнявся з посади, коли вбачав, що потрапив у цю халепу. Але я був вільною людиною та не тримався за грошенята, а ЗєКа не міг собі це дозволити.2 Наслідки романтизації моралі кримінальної громади.Оскількі традіції ентузіазму часів розпашки Циліни, чи навіть будівницьтва БАМу давно надійшли у минуле, то багато 30-тирічних молодих громадських діячів шукали даху у авторитетних засудженних злочинців. Набираю ці спогади українською саме на прохання Яна Чарнецького. У мій час Толі Іванюченко, який соромив Анатолія Дюміна за те, що той посилався у спогадах на знайомство за Віктором Олексійовичем Череніком, а саме з покійним Тазіком з 4 судимостями. Нагадаю, що самого ветерана боротьби за незалежність у політиці у 1989-1990 роках супроводжував Олекса Мот, якого звинувачивали у вбивстві рідного батька (не ангела, зрозуміло), якого в свою чергу втягнув в політику один з братів Горенів.У січні 2013 року Юрій Юрін запропонував мені познайомитись з Максимом Невенчанним та його «командою», оформленою у вигляді організації «Комітет Народного контролю». Думка мені подобалась.

Тоді я вже працював у якості помічника Миколи Єропунова, депутата міськради від Миколи Круглова, який тоді повірив Януковичу, типовому представнику крімінальної контркультури — термін не мій, а з соціальної психології Тамоуцу Шибутані та Талкота Парсонса. Я навіть Максима з Анатолієм Зозулєю познайомив — а той ще у радянському Народному контролі працював у 60-ті рокі.Тоді я продовжував потайки працювати над Загальною теорію діяльності згідно планів нашої одеської студентскої комуни — з метою замінити помилковий марксизм, що дуже застарів. Тому мені було байдуже, кому допомогати, аби вивчити практику інституціональної діяльності у найменших межах апарату миколаївського міськвиконкому. А тут Максим та його співпрацівник Деніс Жело (Желєв з Тернівки), якого витягло з молодіжного болгарського руху.Вони видавали невеличку газетку з назвою своєї організації з фінансовою допомогою вже згаданного авторитету Віктора Олексійовича Чередніка, зараз покійного «нотаріуса від «Шерстяних» Тазіка». Організація нараховувала до 15 осіб, які годилися мені у дочки чи сини. Вони сварилися, приходили, відходили. Але працювали не за гроші — що для мене було важливо. Для Тазіка теж це було важливо.

Тому, коли він особисто приїхав на засідання комітету, я вирішив не приходити. Та не так сталося.За мною послали Федю Панченка на позашляховіку та привезли на засідання. Не те, що я презирливо ставився до цього «нотаріуса». Справа в том, що під час виборів 2004 року я посварився з підопічними Тазіку лілипутами, яких германці за допомогою покійного використовували у якості отримувачів контрабанди через побутову техніку з Германії. Пригадую, що Тазік ніяких зауважень за минуле до мене не нагадував, я тільки розпові йому, що роман Маріо Пьюзо щодо Хрестного батька ніхто з присутніх не читав. Бо ця, безперечна классика про мафію, дуже товста книга. Хлопці та дівчата потім передивилися фільми, які було знято по цій книжці.Засновники органфізації розкладалися на явних та таємних.

Коли сперечалися Панченко з Невенчанним, то Максим запросив мене на розборку, а там виявилися колишні спортсмене, у мене з ними відразу знайшлася купа знайомих. А коли Деніс Жело вирішив забрати бренд Комітету у Максима, то він підготував змову з 4 прихільника, одного адвоката, який потім залишив комітет, та чоловіка Макса (потомка колишніх колоністів з Германії — не хочу обзивати їх Ниметчиною, бо вони не німі) та його жінки Оксани Корсак з Вознесенська.

Оскільки ніхто мене у цю змову не втягував, а я ще привів Василя Миколайовича Ткачука з «Миколаївводоканалу», а сам Панченко, та красуня Світлана Федоровстка не прийшли на це засідання. Я та ще пара активістів не дали усунути Моксима с посади голови Комітету. Хочу пояснити, що ще у лютому того ж 2013 року до Миколаєва приїхав Віктор Медведчук, якого я знав з 1996 року, але тільки раз я зробив спробу у 2010 році познайомити його з місцевим соціал-демократом, другим головою НРУ Володимиром Рукавішніковимю Ніякої реакції з боку майбутнього зрадника України не було.Тазік хворів, олігарха Єремєєва, на якого той працював, вбили. Плани Максима спиратися на цю команду провалилися. І він почав шукати шлях до Медведчука, який йому подобався ще з лютого 2013 року. А що я? Давав поради, як готуватися та працювати на виборах, приводив агітаторш, навчав їх. Максим чув поради, але робив по-свойму, а я його не сварив. Але попереджав, що ризик його кроків зростає. Прихильник крімінальних засобів досягнення успіхів у політиці був єрудованним та дуже освіченним вахівцем. Хоч він був громадским діячем на теренах області, його не повідомили, що у лютому 2022 року Путін розв*яже повномасштабну війну. Може, про це не знав навіть й сам Медведчук.

Горе було у тім, що шлях до пермоги був хибним. Промахнулася й Оксана Корсак, вона пішла до добре мені відомої Вікторії Москаленко, голови облради, та йшла за Порошенком, якому не довелося перемогти Зеленського на виборах у травні 2019 року.3 Політика — скрутна справа.Я до того часу знав велику кількість набагато більш талановитих та спритних громадских діячів, які випали з української політичної каруселі, яка вертається то посолонь, то проти сонця, а вершники вилітають з седел. Не Корсаки, з Москаленками, не Філенки з Матвієнком, не Гриценки та Смішко, а набагато віддані справам України, навіть такі як зрадивших Чорновола — вбивали його такі ж самі невдахи, Як Драч, Костенко, Павличко тощо, тільки з досвідом праці в КДБ, а не досвідом у політиці.Я особисто працював у науці. Теж мав ризик невдачі. Знайдеш поле для експеріментів, не знайдеш, прочитаєшь потрібну книжку, не прочитаєшь у потрібний час Невдача взагалі більш можлива, ніж вдача. А все ж я ніколи не продава свої досягнення для якогось Буздугана, чи Цимермана з Лівшецем.

Як мене не намагалися спокушати. Не треба мені було бігти з України, як би не хвороба. Не робив злочинів, не дурив партнерів, як ті ж прихільникі кріминальних авторитетів, вищих за Тазіка чи Качи тощо. Те, чого я досяг, маю намір унести з собою. Картають мене за навчання Глєба Павловського з 1970 по 1974 року, який нвчив Вову Путіна брехати, я к дихати. Але виверження вулкану — чи повень теж горе, а судити гору чи повень не можна. Так і нас з «Глебушкой». Я вчив його, він вчив Путіна — не морально, алей не злочинно. У всякому разі ми не на рівні Тазика чи Єремєєва, які давали та брали гроші, хоч і не затрималися у цьому житті надовго.

Related posts

Leave a Comment