Вашингтон одночасно тисне на НАТО, веде затяжну війну з Іраном і скорочує передбачуваність підтримки Києва — наслідки можуть виявитися стратегічними
Сполучені Штати дедалі виразніше стикаються з ціною глобальної військової політики Трампа. Війна з Іраном поглинає ракети та інші ресурси, американські військові працюють на межі людських можливостей, а Україна відчуває наслідки дефіциту критично важливих систем ППО. Паралельно союзники НАТО отримують сигнал, що Вашингтон дедалі більше оцінює їх не лише за внеском у спільну оборону, а й за політичною лояльністю до президента США.
Трампова зовнішня політика – це коли «Америка передусім» починає шкодити самій Америці
Ще недавно Дональд Трамп oбіцяв світові швидкі рішення, силу та здатність Сполучених Штатів нав’язувати власні правила. Але нині дедалі виразніше вимальовується інша картина: політика, побудована на тиску, непередбачуваності та персональній лояльності, створює проблеми не лише противникам Вашингтона, а й самим США — їхнім військовим, союзникам по НАТО та партнерам, зокрема Україні.
Історія авіаносця USS Abraham Lincoln, який понад 260 днів перебуває в морі, стала майже символічною. За повідомленнями американських медіа, на борту накопичилися проблеми із забезпеченням, водою, сантехнікою, психологічним станом екіпажу та відсутністю нормального відпочинку. Родини моряків та законодавці вимагають пояснень, тоді як Трамп на запитання про надмірну тривалість місії відповів, що вона, навпаки, була «зовсім недостатньо» довгою.
Це вже не просто суперечка про один корабель. Це питання про те, скільки Сполучені Штати можуть одночасно воювати, тиснути на союзників, стримувати Росію та Китай і при цьому не виснажувати власні ресурси.
Авіаносець як попередження
USS Abraham Lincoln спочатку не планувався як корабель для безстрокового перебування на одному з найнебезпечніших театрів воєнних дій. Але війна США з Іраном затягнулася, і військова машина Вашингтона змушена працювати на межі можливостей.
За повідомленнями американських ЗМІ, корабель перебуває в морі понад 200 днів без повноцінного заходу в порт. На тлі цього з’явилися повідомлення про дефіцит продовольства, проблеми з водою та сантехнікою, падіння морального стану екіпажу й випадки, пов’язані з психічним здоров’ям. Пентагон заперечує або пом’якшує частину цих тверджень, але сам факт настільки тривалого розгортання вже викликає серйозні питання щодо готовності американських військових сил.
Показово, що на заміну Lincoln до регіону прямує USS George Washington. Це означає: навіть американська військова машина зрештою змушена рахуватися з фізичними межами людей, техніки та логістики. Але є ще серйозніша проблема.
Америка починає витрачати власну військову «подушку безпеки»
За даними Reuters, за п’ять місяців війни з Іраном американські військові майже вичерпали запаси окремих далекобійних високоточних ракет, зокрема ATACMS і PrSM. Значно скоротилися також запаси Patriot, THAAD і Tomahawk. Це вже питання не престижу адміністрації, а стратегічної готовності США до потенційної війни з іншою великою державою.
І тут виникає парадокс. Вашингтон десятиліттями будував систему глобального стримування, виходячи з того, що Сполучені Штати повинні мати достатньо ресурсів для реагування одночасно на декілька криз. А тепер одна затяжна війна на Близькому Сході починає впливати на можливості США в інших регіонах. І найбільш очевидний приклад — Україна.
Україна платить за дефіцит американської зброї
Україна не просто просить у США додаткові озброєння. Їй потрібні системи, які критично важливі саме зараз — передусім ракети-перехоплювачі Patriot для захисту міст від російських балістичних ударів. Reuters повідомляв, що у 2026 році Україна отримала лише приблизно третину кількості ракет-перехоплювачів, яку союзники передали їй у 2025 році. На тлі посилення російських ракетних атак це створило небезпечний дефіцит.
Причина частково пов’язана саме з війною на Близькому Сході: американські запаси використовуються для власних операцій, а виробничі потужності не здатні миттєво компенсувати витрати. Україна опинилася в ситуації, коли їй доводиться буквально просити Вашингтон продати хоча б частину американських запасів Patriot, аби пережити наступний етап російської ракетної кампанії.
Тому твердження, що Трамп «відмовився допомагати Україні», потребує уточнення: підтримка США повністю не зникла, а союзники НАТО продовжують фінансувати закупівлі американської зброї для України через механізм PURL. Станом на червень союзники вже зобов’язалися профінансувати понад $6 млрд такого озброєння.
Але проблема саме в непередбачуваності американської політики, затримках, дефіциті та небажанні адміністрації Трампа гарантувати стабільний рівень підтримки. Навіть більше: наприкінці липня Трамп відмовився підтвердити раніше озвучену готовність дозволити Україні виробляти Patriot за американською ліцензією.
А 27 липня стало відомо, що адміністрація планує розтягнути використання вже схвалених Конгресом $400 млн допомоги Україні аж до 2029 фінансового року — попри критичну потребу Києва в озброєнні. Для країни, на яку щодня падають російські ракети, така «гнучкість» Вашингтона має дуже конкретну ціну.
НАТО перетворюється з альянсу на іспит на лояльність Трампу
Ще більш небезпечний сигнал отримала Європа. За даними Bloomberg, адміністрація США направила країнам НАТО спеціальний запитальник, який має з’ясувати, наскільки вони підтримують політику Дональда Трампа. Йдеться не лише про оборонні витрати. Вашингтон цікавиться, чи підтримували уряди союзників американську зовнішню політику, які обмеження вони накладають на використання американських військових баз, чи купують американську зброю та чи виступали проти концепції європейської оборонної промисловості Made in Europe.
Це принципова зміна логіки. НАТО створювалося не для того, щоб союзники демонстрували політичну любов до конкретного президента США. Альянс ґрунтується на спільних інтересах, колективній обороні та статті 5. Якщо ж Вашингтон починає вимірювати надійність союзника через його ставлення до президента США, виникає небезпечна підміна: стратегічний союз перетворюється на систему персональної лояльності.
Для Європи це сигнал: Америка може бути поруч сьогодні, але що буде завтра — залежить не лише від стратегічної ситуації, а й від політичного настрою Білого дому.
Європа змушена готуватися до життя без колишньої Америки
Саме тому європейські держави дедалі активніше нарощують власні оборонні можливості. На саміті НАТО в Анкарі союзники домовилися збільшувати оборонні витрати та посилювати європейську складову Альянсу. Одночасно НАТО підтвердило масштабну підтримку України: на 2026 рік союзники заявили про €70 млрд військової допомоги, а також зобов’язалися підтримувати не менший рівень у 2027 році. Це важливий факт.
Європа не відмовляється від НАТО. Навпаки, вона намагається зробити Альянс менш залежним від одного центру сили. І це, можливо, один із найсерйозніших геополітичних наслідків політики Трампа. Америка, яка десятиліттями була головним гарантом європейської безпеки, сама підштовхує Європу до стратегічної автономії.
А Іран уже зрозумів слабке місце цієї стратегії
Тегеран, схоже, також робить ставку на виснаження. Радник Корпусу вартових ісламської революції Мохаммад Реза Накді заявив, що Іран може продовжувати протистояння зі США до завершення президентського терміну Трампа у січні 2029 року. Він фактично описав стратегію війни на виснаження: зробити ціну американської військової кампанії настільки високою, щоб Вашингтон сам був змушений переглянути свої цілі. І це вже не порожня погроза.
П’ять місяців війни показали, що навіть Сполучені Штати не мають безмежних запасів високоточної зброї. А противник отримав час. Час адаптуватися. Час вивчати американську тактику. Час бити по логістиці. Час чекати, коли політична воля у Вашингтоні почне слабшати.
Найбільший парадокс Трампа
Трамп прийшов до влади з обіцянкою зробити Америку сильнішою. Але сила держави — це не тільки кількість авіаносців, ракет чи літаків. Це ще й довіра союзників.
Якщо Польща, Німеччина, Франція чи інші держави НАТО починають думати, що американські гарантії можуть залежати від особистих політичних симпатій президента, вони змушені створювати запасний план.
Якщо Україна не може бути впевнена, що критично необхідні ракети прийдуть тоді, коли вони потрібні, вона також змушена будувати альтернативні виробничі можливості.
Якщо американські військові змушені місяцями залишатися в морі, тому що стратегічні рішення не передбачили достатньої ротації, це вже проблема не окремого моряка, а системи управління.
А якщо війна на одному театрі виснажує запаси зброї, які потрібні для стримування Росії чи Китаю, Вашингтон сам послаблює власну стратегічну позицію.
Трамп ризикує отримати світ, у якому Америка сильна — але дедалі самотніша
Саме тут знаходиться головний провал політики «America First». Америка справді повинна захищати власні інтереси. Але «Америка передусім» не означає «Америка проти союзників». Сильна Америка — це не та, яка змушує партнерів доводити особисту лояльність президенту.
Сильна Америка — це та, союзникам якої довіряють, противники якої бояться, а партнери знають: якщо Вашингтон дав слово, воно завтра не буде скасоване одним дописом або новою заявою президента.
Найбільш тривожним є те, що Трамп одночасно створює проблеми на трьох рівнях. Україні він ускладнює отримання критично необхідної зброї саме тоді, коли Росія посилює ракетний терор.
Європі він демонструє, що американська присутність може залежати від політичної лояльності до Білого дому.
Самим Сполученим Штатам його політика приносить виснаження військових ресурсів, проблеми з готовністю армії та дедалі більшу політичну ціну затяжної війни.
Іран уже говорить про 2029 рік. Європа вже готується до більшої відповідальності за власну оборону. Україна вже змушена шукати альтернативу американським поставкам. А американські військові вже демонструють, що навіть найпотужніша армія світу має фізичні та матеріальні межі.
Якщо зовнішня політика має зміцнювати державу, то її результатом не повинні ставати виснажені військові, налякані союзники й партнери, які перестають бути впевненими у завтрашньому дні. Саме тому проблема політики Трампа сьогодні полягає не лише в її жорсткості чи непередбачуваності.
Проблема в тому, що, намагаючись продемонструвати світові силу Америки, його адміністрація ризикує поступово послаблювати ту систему союзів і стримування, яка десятиліттями й була головним джерелом американської сили.
