Всесвітньому дню вишиванки — 15 років

Поделиться

Історія про білих ворон.
15 років тому студентка істфаку Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк побачила на перерві друга у вишиванці. Іноді вона також одягала на пари вишиту сорочку.


«Треба розуміти, що тоді вишиті сорочки носила молодь проукраїнська, інтелігентна, прогресивна, але водночас прогресивні молоді люди — дещо маргінали, вони в меншості, а тому мають триматися разом. Це історія про якихось білих ворон», — усміхається Воронюк.

Історія білих ворон набула світового поширення не одразу. Спершу це була група студентів і кілька викладачів. Відтак до свята приєднувалися інші виші, міста, потім — країни. Через українську діаспору свято почало розростатися спершу на Італію, Францію, Німеччину, Канаду, нині День вишиванки відзначають на всіх континентах, у понад ста країнах.

Аби День вишиванки став глобальним святом, організатори працюють не тільки через активних діаспорян, вони також комунікують до іноземних державних установ, співпрацюють з українськими посольствами.

За кілька років у рамках Дня вишиванки діячка організувала акцію «Народжені у вишиванках», купила дві сорочечки і передала у пологовий у Чернівцях. Нині акція охопила не тільки Україну, а й 21 країну. Цьогоріч долучились Індія та ОАЕ.

«Ціле покоління українців народилося і виросло з Днем вишиванки. Це покоління земляків, у житті якого свято було завжди. А перші народжені у вишиванках — уже підлітки», — каже засновниця.

За 15 років у межах свята було майже сто різних акцій та заходів: виставки, інтерактивні діджитал-лекції, мурали. А ще — дипломатичне прийняття в 2018-му. Його організували разом із Мінінформполітики та Міністерством закордонних справ.

«Українські амазонки» — проект, у рамках якого старовинні українські строї та вишитий одяг сучасних дизайнерів демонстрували учасниці бойових дій, волонтерки, воєнні кореспондентки та лікарки.

«Ми в такий спосіб намагалися ще й показати роль жінки в сучасному суспільстві, роль жінки на війні і те, що війна на сході не завершена. Це був захід на понад тисячу осіб, який відвідали дипломати, представники ОБСЄ, НАТО. Прийняття мало широкий резонанс в Україні та за кордоном», — говорить Воронюк.

Сорочка як засіб боротьби
Одна з історій про вишиванки, яка найбільше зачепила Воронюк, сталася в Криму.

«Це був, напевно, 2015 рік. Кримські татари вдягли вишиті сорочки і в окупованому росіянами Криму поїхали фотографуватися біля стели «Крим», їх заарештували за тероризм. Тоді ми чітко усвідомили, що наше свято — не просто про культуру і культурну спадщину, а що це засіб політичної боротьби. Найфантастичніше в цій історії те, що кримські татари розуміли, що їх побачать, заарештують, і вони все одно пішли на цей крок. Я була приголомшена їхнім вчинком і тим, як вони багато років підтримують День вишиванки. З другого боку, це дуже показова історія для певної частини українців, які ведуться на російську пропаганду і ретранслюють злоякісні російські вкиди про те, що «вдягати вишиванку — ще не бути патріотом», що це «нічого не означає», що «українською говорити — ще не показник». Насправді це означає бути свідомим та відповідальним, мати критичне мислення, почуватися незамінною частиною країни», — говорить Леся.

У рамках Дня вишиванки вона створила кіностудію «Диво», що займається створенням документальних стрічок. Зняли три фільми: «Спадок нації» (2016), «Соловей співає» (2019) і «Ткацький шлях» (2020). Під час підготовки до зйомок «Спадку нації» — фільму про вишиті сорочки — зробили приголомшливе відкриття.

«Знайшли в Сокалі закопані вишиті сорочки. Їх ховали українці під час операції «Вісла». І це локальні знання, які там збереглися. Ми потім ці сорочки виставляли у Верховній Раді, — розповідає Леся. — Це настільки неймовірна історія, що про це не знали київські етнографи та науковці, навіть закидали нам, що ми вигадали цю історію як художній прийом для фільму, бо полотно не могло витримати стільки в землі. А воно змогло!»

Утім, тримати удар як від зовнішньої російської пропаганди, так і від «своїх доброзичливців» засновникам Дня вишиванки не звикати. Коли свято стало масовим, певні кола етнографів та музейників звинуватили організаторів Дня вишиванки в тому, що… зробили вишиті сорочки надто популярними.

«Це стало таким ударом у спину. На їхню думку, вишиті сорочки мають бути в музеях, у скринях, далеко за склом, а ще краще — у фондах. Проте дуже важливо виховувати суспільство загалом. Наша принципова позиція — ми ніколи не робимо заходи «свої для своїх», а працюємо із широкою аудиторією», — каже Воронюк.

Козаки, Павличко, активні українці
Свято стало настільки масовим, що іноді організатори мусять доводити, що саме вони його заснували.

«Багато хто думає, що свято існувало завжди чи з 1991 року. Я зустрічала шкільні сценарії, у яких було написано, що свято заснували українські козаки на Хортиці чи українські дисиденти, десь було, що Павличко. Коли кажу, що я — засновниця, не завжди вірять, при мені починають гуглити. Мовляв, молода. Ну так, маю гарний вигляд як для шістдесятниці», — всміхається Воронюк.

День вишиванки — це свято не про великі бюджети, а про завзятість людей та загалом єднання, яке спочатку показали кілька друзів-однодумців (Леся Воронюк, Олександр Ткачук, Михайло Павлюк, Оксана Добржанська, Сергій Бостан, Ірина Мітнович, Павло Катеринчук), а потім українці та солідарні з Україною іноземці по всьому світу.

Related posts

Leave a Comment