Костянтин Гудаускас — волонтер, правозахисник, громадянин Казахстану з литовським та українським корінням. Через активну громадянську позицію та протести проти фальсифікації виборів президента в Казахстані зазнав переслідувань на батьківщині. У 2019 році переїхав жити в Україну та отримав тут політичний притулок. У лютому та березні 2022 року, ризикуючи життям, врятував понад 200 людей з окупованих російськими військами міст та сіл на Київщині. Став прототипом головного героя фільму «Буча». Співзасновник благодійного фонду Bucha Help.
В інтерв’ю Світлані Леонтьєвій у програмі «Точка опори» Костянтин Гудаускас розповів про те, як рятував з окупації українського композитора Ігоря Поклада та його дружину, про спілкування з російськими військовими, про те, що допомогло йому долати російські блокпости та як самому вдалося залишитися живим, коли його автомобіль наїхав на міну.
Замахи на вбивство та виїзд із Казахстану
— Ви громадянин Казахстану і приїхали в Україну в 2019-му. Були активним учасником руху за права людей на батьківщині, за правдиві вибори президента, і приїхали сюди не по своїй волі, а тому, що вам погрожували. Що стало відправною точкою і змусило вас поїхати з батьківщини?
— Вперше в Україну я приїхав, коли була інавгурація президента Зеленського — такий був подарунок. Це було напередодні президентських виборів у Казахстані, мої друзі вирішили, щоб я трішки відпочив і відчув, що таке свобода — подарували мені тиждень [перебування в Україні]. Я прилетів у день інавгурації. З Борисполя я поїхав прямо до Верховної Ради. Я бачив, як ваш президент іде до свого народу. В Казахстані так ніколи не буває — люди не можуть так підійти до президента.
Я в ньому (в президенті Зеленському, — ред.) побачив людину, котра ніколи не була політиком, була далека від влади, була гарним артистом і менеджером. Люди зробили свій вибір. Для мене це були такі почуття… що люди можуть вибирати, як захочуть. Це наклало на мене сильний відбиток, тож до Казахстану я повернувся окриленим.
Я зібрав свою велику команду і сказав: » Вони також були довго в окупації, були в Радянському Союзі, але змогли стати вільними. Ми, казахи, теж зможемо!». Але сталося інакше. Після виборів були спроби мене засудити, але неуспішні завдяки підтримці міжнародної спільноти. А згодом — замахи на вбивство.
— Як це сталося?
— Проникали в квартиру, шкодили мої автівки, були прямі погрози і зустрічі з 10-м управлінням КНБ — прототип КҐБ. Вони не соромлячись приходили до мене в офіс і казали, що у мене немає вибору.
Я повинен або прикрити всю свою діяльність і визнати вибори, або на мене чекає смерть.
Я взяв квитки до Києва і просто поїхав з однією валізою.
— Але ви ж могли виїхати в демократичні країни Європи, але обрали Київ. Чому так?
— Моя бабуся народилася в Києві, я з дитинства слухав українські пісні, в нашому домі багато було українців, а враження під час першого приїзду в Київ мене сильно захопили. Я хотів повернутися і знову вдихнути це повітря. Воно особливе. Я дуже люблю Київ. Я його знаю з закритими очима.
Росіяни вбили батьків бабусі на її ж очах
— Ваші прабабуся і прадідусь жили в центрі Києва, на Подолі, і були вимушено депортовані в Казахстан. Чим вони займалися?
— У них була сироварня і сирна лавка. Таке сімейне ремесло було, але всі діти навчалися музики. Була велика родина — бабуся мала 11 братів і сестер. Живий наразі один — живе в Ізраїлі.
— Трагічна історія пов’язана і з вашою бабусею, котрій зараз 99 років. Вона живе в Литві з вашою родиною. На її очах вбили її батьків.
— Це батьки з боку мого батька. Трагічні історії у мене з обох сторін є. Коли у 1941 році радянські війська зайшли і окупували Литву, батьки моєї бабусі відмовилися вступати до колгоспу. Вони мали багато землі, ліси… Всіх людей просто зігнали в церкву і на очах їх дітей спалили. Моя бабуся знає російську мову, але ніколи ні відповідає і не розмовляє нею. Це мова вбивць.
— Чи дзвонили вам ваші рідні з Литви і чи казали їхати до них, бо в Україні війна?
— Спочатку мені зателефонували всі мої брати і сестри. Їх у мене 28, включно з двоюрідними. У нас велика католицька родина. Кожного дня, починаючи з 24 лютого 2022 року, я кожен день розмовляв із батьком. Молилися разом. Він знав все, що відбувається зі мною, кожного дня меня благословляв.
Його останні слова мені були: «Синку, врятуєш одну сім’ю — врятуєш цілу націю».
Я дуже вдячний, бо для мене це було дуже важливо. Всі мої казахстанські родичі й друзі не розуміли, чому я залишаюсь в Україні, чому допомагаю.
Родичі з Казахстану не вірять у війну
— Вони перебувають під впливом російських наративів?
— Так.
— Ви відправляєте їм фотографії і вони все одно не вірять?
— Так, це мій біль. Моя рідна сестра, котра залишається в Казахстані, не розуміє мене. Хоча вона росла на моїх руках і до 15 років називала мене назвала мене нянькою.
— У вас багато рідних братів і сестер?
— У мене п’ять рідних сестер. Тільки одна в Казахстані залишилася.
— Решта з мамою виїхали в Литву?
— Мами не стало, коли мені було 17 років. Я виховував [сестру] сам. Мої батьки були розлучені. Батько хотів, щоб ми їхали до Литви, він — європеєць, йому було важко жити в Казахстані. Мама відмовилася переїжджати, тож ми залишилися в Казахстані. Батько якийсь час ще слав подарунки, а потім ми переїхали на нову адресу і зв’язок перервався. Я знайшов його через Міністерство закордонних справ, вже коли приїхав в Україну.
Волонтерство і порятунок людей
— Ви були в Бучі, звідки все почалося. 24 лютого ви прокинулися від вибухів?
— Свідомість не перелаштовується так швидко. Я зварив каву і дивився крізь вікно 17 поверху на Гостомельський аеропорт в трьох кілометрах. Все бачив на власні очі. Я зателефонував волонтерці Гайде Різаєвій, яка раніше дуже допомогла моїм друзям і активістам з Казахстану, і запитав, чим я можу допомогти Україні. Вона сказала, що не може мене просити про щось, але знає, шо мені вдасться, бо я маю паспорт Казахстану. На жаль, Казахстан — союзник Росії у військових блоках і союзах. Це спрацювало.
У мене була повністю заряджена Tesla, на якій я і поїхав через Гостомель, бо це був найкращий шлях. Розуміння, що це небезпечно, не було. Дякую Богу, що до мене вийшов український військовий і зупинив. Сказав, що так не можна їхати. Я розвернувся і поїхав Варшавською трасою. Були вже великі черги, люди їхали зустрічною смугою, були аварії. Це був ранок початку повномасштабного вторгнення. Я їхав три з половиною години.
— Пам’ятаєте, кого ви вивезли першим?
— Так, це була сім’я розвідника. Більше нічого сказати не можу. Вагітна жінка і діти.
Найбільше я боявся, що коли нас зупинять росіяни, діти будуть розмовляти українською. Я на ходу придумав історію, немов я їду зі своєю сім’ю і ми виїжджаємо в Казахстан — в безпеку.
Ми викинули всі документи і я сказав їм говорити, що я їх тато в разі чого.
— Вас зупиняли?
— Так, і жінку питали, і дітей питали. Ми казали, що їдемо в Алмати. Коли я передав їх батьку, він запропонував якусь нагороду. Але я сказав, що гроші нічого не варті.
— Це знайомство відіграло велику роль у тому, що ви далі робили?
— Так. Те, що я живий — результат роботи нашої розвідки, яка допомагала прокладати маршрути. У мене були і паролі й інше, що звичайна людина не могла отримати. Особливо, коли ми поверталися вже під час комендантської години. Тоді від Бучі до Києва було більше ста блокпостів. А тут громадянин Казахстану, російськомовний…
