З початком великої війни українці остаточно перестали оглядатися на російську культуру, вимагаючи перепочинку від неї для всього світу. Погляд громадянина все частіше зупинявся на слідах українського – в розмовах, текстах і культурних подіях. Війна України за екзистенцію лише посилила інтерес до своєї історії. З’явилася гостра необхідність розвивати автономний дискурс про минуле – як протидію привласненню української спадщини російською пропагандою зокрема.
У 2022 році Київ вкотре підтвердив свій статус столиці, ставши одним із центрів українського спротиву російським агресорам. Сьогодні в екскурсії на Майдані незалежності школярам розповідають про три ключові події політичного життя нової української держави – Революція Гідності, Помаранчева революція, Революція на граніті. Всі вони мали місце в центрі Києві. Водночас ще на початку двотисячних у локальних описах міста можна було відчути сліди провінційного дискурсу.
Свідоме зросійщення української столиці з різною інтенсивністю мало місце упродовж кількох століть. Нейтралізація такого впливу передбачає аналіз способів його створення.https://www.youtube.com/embed/2NoF-qRcGS4
Як українці допомогли Московії стати Російською імперією
Навряд чи хтось в Україні сьогодні серйозно сприймає міф про «Київ як мать городов рускіх» та братність трьох народів. Утім, повне викорінення дії цього міфу можливе лише за умови визнання власної історичної причетності до його створення.
До XVIII сторіччя Московське царство ніяк не ототожнювало себе з Київською Руссю. Лінгвістичне привласнення Московією спадщини Київського князівства дослідниця Ева Томсон у своїй книжці «Трубадури імперії» називає однією з найбільших містифікацій в історії європейської культури. Але саме це привласнення в очах російських загарбників сьогодні слугує виправданням агресії проти України.
У 1721 році нову назву для Московського царства для тодішнього царя Петра І вигадав Феофан Прокопович (1681-1736), випускник і ректор Київської академії. В основу новотвору він поклав греко-візантійську назву Русі – Ρωσία (Росія). Насправді руськими, русинами, рутенцями чи малоросами в той період зазвичай називали себе саме українці, а назва «Мала Русь» зовсім не мала відтінку меншовартості. Її коріння лежить у візантійському звичаю характеризувати території ближчі до Візантії як «менші» або «малі», а більш віддалені – як «ближчі» або «великі». До прикладу, Мала Греція розташовувалася навколо Афін, а Велика Греція – це те, що додавалося до неї згодом. Те саме стосується і Мало- та Великопольщі. По суті Велика Русь є околицями Малої Русі, а не навпаки.
Під час Переяславської угоди 1654 року Богдан Хмельницький, потребуючи московських царів для боротьби проти Речі Посполитої, погодився присягнути на вірність цареві (без присяги у відповідь і навіть без присутності самого царя). Як наслідок, московський цар змінив свій титул на Всея Великія і Малия Русі.
Після розгрому Карла XII та Івана Мазепи під Полтавою (1709 рік) Пьотр I отримав титул імператора всеросійського. Зруйнувавши Батурин, резиденцією гетьманів Лівобережної України, Пьотр І зумів привласнити спадщину всіх Малої, Білої та Великої Русі.
Поступово назва Мала Русь і термін «малорос» почали поширюватися в українському урядовому листуванні, хроніках і літературі. Згодом вони почали набувати лайливих конотацій, характеризуючи незначущість і провінційну відсталість.
Хоча насправді до другої половини XVIII століття Україна була значно освіченішим суспільством. Ба більше, саме Україна стала джерелом класичної науки та європейських впливів для імперії, що поставала – з середини XVII століття з Києва до Москви й Петербурга везли книги, ідеї, проєкти. Українці засновували там монастирі, займали кафедри і посади.
До прикладу, навчений в Києві Симеон Полоцький сприяв заснуванню в російській столиці першої освітньої структури – Слов’яно-греко-латинську академії. Більшість її професорів складали випускники Києво-Могилянської академії, а 16 ректорів упродовж XVIII століття були українцями.
Московське царство, яке Пьотр I (1672-1725) прагнув модернізувати та перетворити на Російську імперію, не мало власної інтелектуальної потуги. Для вирішення цієї задачі залучали українців.
Одним із таких інтелектуалів був вже згадуваний Феофан Прокопович, якого, на думку Богдана Бабенка з Ягеллонського університету, можна назвати одним з найвпливовіших українців свого часу.
Під кінець XVII століття не існувало православної університетської культури як сформованої системи знань, на кшталт католицької чи протестантської. Тому після закінчення Києво-Могилянського колегіуму киянин Прокопович продовжив освіту в католицькій Європі, зокрема в греко-католицькому колегіумі в Римі. Перебуваючи в Вічному місті він розчарувався в католицизмі й зацікавився протестантськими авторами. Цей перехід до протестантської інтелектуальної культури виявився поворотним не тільки для Прокоповича, але й для російської Імперії, що зароджувалася, зазначає Богдан Бабенко. Ідеї та знання, запозичені з праць протестантських теологів і мислителів, він зумів застосувати для тогочасної політичної та історичної ситуації.
Заради навчання Прокопович прийняв унію, що втім не вказує на свідому зміну релігії. Такий тимчасовий перехід не був чимось незвичайним для тогочасної інтелектуальної української еліти, пояснює Богдан Бабенко.
Повернувшись до Києва Прокопович одразу починає займатись політикою. Викладаючи курс з поетики в Києво-Могилянській академії, він написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьманові Івану Мазепі. А вже за кілька років він читає хвалебну проповідь на честь Петра І в соборі Святої Софії, вітаючи його з перемогою у Полтавській битві.
Прокопович сприяв обґрунтуванню візії сильної держави, яка надихає мешканців Росії і по сьогодні. До прикладу, використовуючи ідеї протестантських теоретиків, він доводив, що церква не може бути незалежним центром влади, адже церковний патріарх створює конкуренцію світській владі. Церква, яка забезпечувала людині зв’язок людини зі священним, мусить підпорядковуватися правителю, а влада, як наслідок, наділяється сакральними якостями.
У творі «Правда волі монаршої» (1722 рік) Прокопович дає обґрунтування абсолютної монархії.Головним атрибутом державної влади визнається маєстат – велич, величчя.
Коли монарх наділений величчю, він не підзвітний ніякій іншій владі, не обмежений законом. В Російській імперії імператор отримує маєстат за волею народу і відповідно до божого промислу. Але єдина функція народу – підпорядковуватись монарху, який має право втручатися в особисте життя підлеглих. Все це Прокопович пояснює залучаючи на свою сторону провідних європейських мислителів.
Збройне підпорядкування Києва поступово підштовхувало інтелектуально значно відсталішу на той час Москву до переймання європейських ідей. Вже Пьотр розумів, що без засвоєння елементів сучасної європейської культури досить складно буде конкурувати з іншими тогочасними державами. Ба більше, можна навіть стати залежними від них. Для гетьманської України, переможеної військовим шляхом, це відкривало шляхи для культурної експансії, що в довгостроковій перспективі спрацювало проти самих українців.
Як культурна експансія
стала культурною апропріацією
Після Переяславських угод та полтавської поразки київські інтелектуали могли сподіватися лише на продовження культурного спротиву й посилення культурної експансії, вважає дослідниця Віра Агєєва. Українська тема стала модною в російському романтизмі, у Петербурзі почали працювати українські художники, популярні романісти тощо. То які життєві та етичні вибори стояли перед українськими інтелектуалами, що йшли «на службу до царя»?
«Легенда Петербурґа» мала для тодішнього українця певні точки опертя. Культуртрегерський шлях на Московщину-Росію мав за собою кількавікову традицію, поглиблену за Петра І, Прокоповича, згодом Розумовських, Безбородьків… », – пише письменник і публіцист Євген Маланюк у своєму вже класичному есеї про дві душі Миколи Гоголя.
Дійсно в так званий золотий вік Катерини ІІ (1760-80 роки) імена Розумовських, Гудовичів, Завадовських, Трощинських, Милорадовичів не сходять з уст представників вищого світу Санкт-Петербургу. З ліквідацією автономії Гетьманщини (1764), скасуванням козацького устрою в Слобідській Україні (1765), ліквідацією Запорозької Січі (1775) всі дороги для кар’єрного зросту вели до Росії.
До прикладу, в системі імперської бюрократії чиновник із Глухова Олександр Безбородько досяг усіх можливих висот. Він очолив власну канцелярію, де його статус був настільки високим, що його почали називати «першим секретарем». Зрештою, Безбородько став єдиним посередником між бюрократичною імперською машиною і людиною, яка цією машиною керує.
Безбородько займається історією і радить імператриці якнайшвидше анексувати Крим. Восьмого квітня 1783 року він сам реалізовує свою пораду. У внутрішній політиці Безбородько заявляє себе як успішний реформатор. Попри інтерес до історії та дослідження Гетьманщини, його локальний патріотизм завжди поступався перед імперськими інтересами.
Добре второваним попередниками шляхом приїздить до імперської столиці й дев’ятнадцятилітній Микола Гоголь. Письменник обирає для своєї творчості мову Пушкіна, а не провінційний місцевий діалект, як тоді називали українську. Але матеріал для своїх творів він бере саме з української історії, етнографії і фольклору. Траплялося, що його докоряли за українські симпатії та неприязнь до росіян. Письменник ніколи не звертався до російської історії, описуючи російську реальність сатирично (в «Ревізорі» чи «Мертвих душах»). «Сам не знаю, яка в мене душа хохляцька чи російська», – зазначав він у приватному листуванні у 1844 році.
Його вибір російської мови й кар’єри російського письменника дослідники пояснюють відсутністю візії політичного майбутнього України. На думку Віри Агєєвої, долучившись до імперського культурного простору, Гоголь намагався зберегти український культурний спадок. «Знаю тільки те, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином», – пише письменник у тому самому листі.
У 1834 році український письменник із Полтавщини Євген Гребінка (1812-1848) називає Петербург колонією інтелігентних українців, де при прийомі на роботу кандидат з українців звертає на себе увагу як un homme d’tsprit – людина духовна. Втім, досить скоро культурна експансія українців обернеться їм на шкоду. Апропріювавши українських інтелектуалів, імперія сплановано починає зросійщувати простори, які їх виховали.
До прикладу, у 1832 році уряд закриває Віленський університет, вважаючи його осередком польського націоналізму (попри те, що за кількістю вступників він змагався з Оксфордом). Натомість у 1833 році в Києві відкривають новий заклад, назвавши його на честь Володимира Великого, якого російська придворна історіографія вважала першим православним самодержавцем. Освіту прямо використовували поширення російського впливу на Правобрежній Україні. Уряд навіть створив спеціальну археологічну комісію, що мала визнати Правобережжя, Поділля і Волинь історично російськими. Крім того, в той період відновлювали православні церкви відповідно до імперських звичаїв, заборонили євреєм жити в місті, будували нові бульвари і вулиці з імперськими назвами.
