1. Корупція і держава: історичний контекст
Один із парадоксів сучасної України полягає в тому, що війна, яка мала стати каталізатором очищення держави, водночас актуалізувала її найстарішу хворобу — корупцію.
Та щоб зрозуміти причини цього явища, слід повернутися не лише у радянське минуле, а й у ще глибший історичний контекст — у ХХ століття, коли українське суспільство не мало власної держави.
Як нагадує історик Тімоті Снайдер у книзі «Чорна земля», метою Третього Рейху на теренах України, Білорусі та Польщі було саме знищення державності. Там, де не залишалося інституцій, люди втрачали будь-який захист — від репресій, голоду, депортацій чи знищення.
У таких умовах виникала “рятівна корупція” — індивідуальна стратегія виживання, коли хабар чи зв’язки ставали єдиним способом урятуватися від смерті. Американська психотерапевтка Едіт Егер у мемуарах «Вибір» описує, як їй вдалося втекти з тюрми в Словаччині після війни — завдяки підкупу охоронців.
Цей історичний досвід — виживання “в обхід інституцій” — залишив глибокий слід у суспільній культурі. Для мільйонів людей хабар був не моральною вадою, а “інструментом виживання”. Саме з цього походить одна з глибинних причин української корупції.
2. Радянська спадщина: держава як фортеця
Друга хвиля закріплення корупції припала на радянський період.
СРСР створив модель всевладної, але байдужої держави, де громадяни були цілковито безправними. Вибори, профспілки, навіть “громадська думка” існували лише формально. Влада концентрувалася на верхівці партійної номенклатури, а звичайна людина не мала жодних легітимних способів впливу.
Єдиний механізм “впливу” — це неформальні стосунки, подарунки, послуги, хабарі.
Таким чином, корупція стала компенсаторним механізмом у системі безправ’я, своєрідною “змазкою” для жорсткого механізму державної машини.
3. Незалежність і олігархічний етап
Після розпаду СРСР держава втратила свою монолітність. Формально влада почала “повертатися” до громадян через вибори, медіа, громадські організації. Але водночас частина влади перетекла до нових акторів — олігархів, бізнес-груп, недоброчесних чиновників і кримінальних структур.
Держава перетворилася на “плетиво тріщин”, крізь які витікали ресурси і вплив.
Саме тоді з’являються олігархічні медіа, політична корупція, контроль бізнес-груп над парламентом і судовою системою.
Тобто відбулася підміна балансу влади: замість сильного суспільства й прозорої держави — держава, роз’їдена приватними інтересами.
4. Криміналізація урядування і пастка реформ
Після Революції гідності почалася антикорупційна ера.
Електронні декларації, НАЗК, НАБУ, САП, ВАКС — усе це мало зупинити процес приватизації влади.
Але система реформ породила нову проблему: “криміналізацію урядування”.
Добросовісний чиновник боїться ухвалювати рішення — щоб не бути звинуваченим у “перевищенні повноважень”.
А недоброчесний — прикривається формальними нормами, домовляється з “правоохоронцями”, користується круговою порукою.
Таким чином, боротьба з корупцією нерідко перетворюється на боротьбу за контроль над антикорупційними механізмами.
5. Корупція під час війни: що показують соціологія та сприйняття
З початком повномасштабної війни очікувалося, що рівень корупції впаде — через мобілізацію, контроль суспільства та увагу міжнародних партнерів.
Натомість — за даними опитування КМІС у вересні 2025 року, 71% українців вважають, що рівень корупції зріс.
Ще 20% вважають, що ситуація не змінилася, і лише 5% — що покращилася.
Цікаво, що навіть серед тих, хто довіряє президенту Володимиру Зеленському, більшість погоджуються: корупції стало більше.
Виконавчий директор КМІС Антон Грушецький пояснює цей феномен парадоксом сприйняття:
“Посилення боротьби з корупцією і численні публікації у медіа створюють враження, ніби корупції побільшало. Насправді об’єктивна ситуація може бути кращою, ніж здається.”
Дослідження КМІС, які тривають із 2000-х, показують стійке зниження побутової корупції — у школах, лікарнях, побутових послугах.
Водночас українці дедалі більше пов’язують “корупцію” з вищими ешелонами влади. Тобто змінився не лише рівень, а й тип суспільного сприйняття.
6. Психологія сприйняття і суспільні ризики
Корупція — не лише економічне чи правове явище. Це ще й психологічний стан суспільства.
Коли люди вірять, що “всі крадуть”, вони перестають вірити в спільну державу.
Це особливо небезпечно під час війни: віра у всеосяжну корупцію деморалізує більше, ніж вороже пропаганда.
Соціологи попереджають: така недовіра може підривати внутрішню стійкість суспільства, навіть коли об’єктивно держава зміцнюється.
7. Як подолати: не карати, а балансувати
Корупція — не лише наслідок “зіпсутості людей”. Це похідна від якості держави і балансу влади.
Криміналізація не знищує її, а лише штовхає у тінь.
Щоб справді зменшити корупцію, потрібно:
- збалансувати владу між державою, громадянами й бізнесом;
- розвивати децентралізацію, де “всі всіх знають”;
- зміцнити підзвітність судів і правоохоронців, а не лише створювати нові органи;
- підтримувати незалежну журналістику і громадські ініціативи, що контролюють владу;
- відновити позитивну довіру до держави, без якої будь-яка боротьба з корупцією перетворюється на імітацію.
8. Післямова: між державою і суспільством
Війна зробила українців зрілішими.
Ми усвідомили: без сильної держави — ми беззахисні, але слабка, корумпована держава — не менш небезпечна.
Справжня антикорупція — це не гасло, а новий суспільний договір, де держава служить людям, а не сама собі.
Олексій Платонов
