Сьогодні Володимир великий 1034 тому похрестив Київську русь і трохи про релігійний сепаратизм

Поделиться

Сьогодні 28 липня відзначається 1034 років з Дня хрещення Київської Русі. Це поворотний історичний момент, оскільки під час існування держави Київської Русі про Московську державу не було жодної згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром лише 1277 року. На той час Київська Русь вже існувала понад 300 років. Ключова подія — масове хрещення 988 року мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром Святославичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі. Є другою релігійною реформою Князя Володимира на Русі після невдалої реформи язичництва. У зв’язку з цими фактами Російська православна церква спільно з федеральною службою безпеки ФСБ Росії маніпулюючи фактами і перекручують історію з метою принизити національну самобутність України, тим самим показують, що Київська Русь це частина саме російської історії, а не української, при цьому останнім часом організовували цього дня масові хресні ходи із пропагандою російського світу — Олексій Платонов.

Історія Хрещення Київської Русі багата на численні гіпотези, маніпуляції та навіть підміну фактів. Але очевидно одне – християнство принесло Київській Русі не лише нову мораль із євангельських заповідей. Насамперед нова релігія «витягла» Київ із небуття та викликала потужний розвиток у всіх сферах життя Київської Русі, зміцнила її міжнародний авторитет та відкрила можливості для встановлення рівноправних зв’язків із європейськими країнами. А Київ перетворився на оплот православ’я у Східній Європі і став Церквою-Матер’ю для пізніше створених митрополій. Сучасні українці, як спадкоємці великої історії, просто зобов’язані знати своє минуле. Так швидше дістатись правди і не стати черговою жертвою ідеологічних маніпуляцій. А вони, як показує час, призводять не лише до спотворення історичної правди, а й до війни.

Про роль християнства, як нової моделі розвитку цивілізації Київської Русі, та зухвалі підміни фактів – в інтерв’ю з доктором історичних наук Ігорем Скочилясом.

«Ще задовго до 988 року у Києві вже була перша християнська святиня – церква святого Іллі»
Правильно історично вважати, що таку велику наддержаву як Київська Русь охрестили за рік-два. Чи все-таки до офіційної дати Хрещення – 988 рік – русичі вже брали християнство?

Це питання одночасно складне і до кінця точно не з’ясоване. Справа в тому, що перші російські історичні джерела – літописи – часто не мали хронологічної сітки, а лише наративні розповіді. Тому відтворити точність дат дуже складно. Вчені зійшлися на символічній та водночас умовній даті – 988 р., коли відбулося публічне масове хрещення киян Володимиром Великим.

У той самий час одні історики вважають, що Водохреща було одномоментним актом, інші, навпаки, заперечують це. Втім, і археологічні розкопки, і ті ж літописи переконують, що християнізація Київської Русі – це тривалий процес, який затягнувся щонайменше кілька століть. Адже йдеться про величезну навіть за сучасними мірками державу, якій під час правління Володимира Великого підкорялися всі східнослов’янські землі.


Скажімо, за версією відомого українського вченого Михайла Брайчевського, перше «офіційне» хрещення Русі відбулося ще за правління князів Аскольда та Діра у 860-х роках. Ймовірно, це був власний вибір найближчого княжого оточення. Таким індивідуальним способом хрестилася і княгиня Ольга у Константинополі 957 року. Однак її спроби на початку 960-х років. запровадити християнство на Русі були невдалими.
До речі, на сучасні західноукраїнські землі християнство прийшло раніше, ніж до Києва. Насамперед це сталося завдяки впливу Заходу, а саме Великої Моравії та Чехії, чиї межі, згідно з історичними джерелами, сягали Буга та Стиру. Там свою місіонерську діяльність у ІХ ст. вели святі Кирило та Мефодій та їхні учні. Сьогодні з кирилл-мефодіївською спадщиною пов’язують свою ідентичність окремі церковні громади на Закарпатті, тим самим заперечуючи чи затінюючи свій зв’язок із київською християнською традицією, започаткованою хрещенням Русі у 988 році.

У той же час треба розуміти, що окрім Константинополя та Моравії були й інші центри, з яких прийшла Христова віра до східних слов’ян. Тому історія із візантійським походженням київського християнства – лише частина правди. На території сучасної України нове віровчення вперше з’явилося, мабуть, у Північному Причорномор’ї. Зокрема на узбережжі Південного Криму, у стародавньому грецькому поселенні Херсонес, близько 102 року нашої ери загинув мученицькою смертю один із перших римських пап – Климент. А в 325 році в першому Нікейському соборі взяли участь два християнські єпископи з території сьогоднішньої Південної України – Кадм Боспорський та Теофіл Готський. Ці факти є дуже важливими для нашої історичної пам’яті з огляду на останні події російської агресії в Україні та боротьбу за незалежність (автокефалію) українського православ’я.

Іншим центром, з якого поширювалося християнство, була Північ, сучасна Скандинавія. Саме звідти до Києва прийшли варязькі дружини та рід Рюриковичів. У «Повісті временних літ» збереглася недатована згадка про мученицьку смерть за віру Христову двох варягів — Феодора та його сина Іоанна. На місці цієї трагічної події князь Володимир Великий пізніше спорудив Десятинну церкву. А першою відомою християнською святинею на Русі був храм Святого Іллі у Києві, де молилися та клялися на вірність варяги та русичі ще задовго до офіційного хрещення.

Тому підсумовуючи, можу сказати, що саме завдяки взаємодії греко-візантійської, слов’янсько

й (кирилл-мефодіївською) і, щонайменше, латинською християнською традицією Київська Русь стала частиною західної цивілізації.

«Дар Христової віри Київ отримав від Константинопольського патріархату»
Розкажіть докладніше, як історично Київ став оплотом християнської віри для всіх східних слов’ян та Церквою-Матер’ю для пізніше створених Литовською, Галицькою та Московською митрополій?

На час хрещення та в наступні кілька століть Київська Русь була потужною державою, якій підпорядковувалися території від міста Перемишля на заході до річки Ока на сході та від берегів Білого моря на півночі до Криму та Тмутаракані на півдні. А такий верховний правитель, як Володимир Великий добре розумів, що язичництво – це ідеологія минулого, а християнство – майбутнє молодої держави. У тодішньому цивілізованому світі східних слов’ян нерідко називали варварами, тим часом християнство у Європі ставало дедалі популярнішим, охопивши весь континент, крім Литви. Цей вирішальний цивілізаційний вибір Русі дуже добре ілюструє сюжет «Повісті временних літ» про вибір віри князем Володимиром – між язичництвом, ісламом, іудаїзмом, західним християнством (латинством) та візантійським православ’ям. Саме східне християнство у його греко-візантійській інтерпретації сприяло докорінним змінам у світорозуміння, стало основою формування київської християнської традиції та породило фундаментальні засади середньовічної культури Русі, на основі яких розвивалися писемність, освіта, література та мистецтво.

На час хрещення Русі християнська Церква була поділена за конфесійною ознакою. Проте інституційно вже складалася з кількох незалежних та рівних між собою патріархатів – Римського, Константинопольського, Єрусалимського, Олександрійського та Антіохійського. Як відомо, дар Христової віри Київ одержав від Константинопольського патріархату, який відтоді став для Київської митрополії Церквою-Матер’ю. Тим новим земним Єрусалимом, від якого русичі черпали Божі благодаті та культурні зразки для наслідування. Недарма історична традиція називає Київ Другим Єрусалимом та «матір’ю міст росіян». Адже саме з Києва нова слов’янсько-візантійська цивілізаційна модель поширювалася на найвіддаленіші околиці Русі, зокрема на землі, де пізніше утворилося Московське князівство. Глава Російської Церкви носив титул «митрополит Київський і всієї Русі», якому підкорялися всі миряни та духовенство у численних князівствах – від Володимира, Галича та Перемишля, на південному сході, до Володимира-на-Клязьмі, Новгорода та Ростова, на північному сході. . Тому колись у XIV столітті. були започатковані окремі Галицька та Литовська православні митрополії, а в середині XV століття і Московська митрополія, то саме вони стали дочірніми Церквами щодо Києва, а не навпаки, як століттями переконували московські ідеологи. Водночас треба пам’ятати, що на київську християнську спадщину, у широкому розумінні, мають право однаково претендувати і білоруська, і російська, і українська, і навіть литовська, польська та румунська культури. Але не слід забувати, що серцем цієї релігійної спадщини був золотоверхий Київ, який довгий час диктував «культурну моду» всій Східній та Центрально-Східній Європі.

«Царгород переуступив Київську митрополію Москві тимчасово і як Церква-Мати»
Загальновідомо, що Константинопольський патріархат довго офіційно не визнавав автокефалію Московської митрополії, яка самовільно називає себе Церквою-Матер’ю. Та й зараз це наголошує Вселенський патріарх. Як сталося, що центром святкування християнства стала Москва?

Історія Московської митрополії – це численні приклади самовільного відокремлення від Церкви-Матері – Києва. Сучасною політичною мовою це «релігійний сепаратизм», який чітко простежувався вже на той час. Справа в тому, що Москва вперше згадується лише у 1147 році, тобто через півтора столітт

імізацію її нового канонічного статусу Тому, коли в 1589 до Москви прибув Константинопольський патріархат Єремія II Траноса, московські правителі скористалися цим візитом. Фактично примусово здобули від нього проголошення Московської митрополії патріархатом. Однак навіть після цього Константинополь ще чотири роки не визнавав московської автокефалії. І лише в 1593 році він все ж таки визнав патріарший статус Москви. Хоча деякі вчені припускають, що тут не обійшлося без маніпуляцій.

1686 року російській владі таки вдалося підпорядкувати Київську митрополію московському патріарху. Знаючи контекст історичних подій тих часів, важко повірити у добровільність цього кроку. Адже припускають, що за згоду на переуступку Константинопольський патріарх Діонісій отримав з Москви щедру винагороду. Втім, важливо розуміти, що Царгород переуступив Москві Київську митрополію не як дочірню Церкву щодо Москви, як переконує сучасна російська пропаганда, а як Церква-Мати. Офіційно Константинополь так ніколи і не визнав цей акт, трактуючи його як вимушену тимчасову «переуступку» Київській митрополії Москві до «найкращих часів», які, сподіваємось, настануть саме цього року.

«Унікальний феномен – Київська Церква одночасно підкорялася і Константинополю, і Папі Римському»
На якій підставі московські правителі позбавили митрополита Київського та всієї Русі Ісидора престолу та ув’язнили його, якщо на той час Московська митрополія офіційно підкорялася Києву?

Культура та релігійні традиції Москви були ізольованими та закритими, особливо від впливу західного світу. А правителі Москви вже тоді найбільше хотіли монопольного домінування. Про це яскраво свідчить історія із поширенням ідей унії у Київській митрополії. Коли митрополит Ісидор, який мав резиденцію в Москві, разом з іншими християнськими ієрархами, проголосив у 1439 році у Флоренції унію Католицької та Православної Церков, московські правителі кинули його до в’язниці та усунули з митрополитського престолу. Згодом митрополит Ісидор із Москви перебрався спочатку до Константинополя, а згодом до Риму. Там він і рекомендував татові призначити до Київської митрополії свого кандидата Григорія Болгариновича, який таки втілив ідеї Флорентійської унії у Східній Європі. Так у другій половині XV ст. виник унікальний в історії феномен, коли українсько-білоруська Київська Церква одночасно підкорялася і православному патріарху у Константинополі, і Папі Римському. Це подвійне причастя є добрим прикладом для українських християнських Церков, як творчо шукати сучасні моделі об’єднання та втілювати їх у життя. А також нагадуванням, що загальна традиція та культура, засновані хрещенням Русі 988 р., важать дуже багато.

Як Київ припустив, що спочатку його церковні традиції, а згодом і культурна спадщина була фактично приватизована?

На відміну від Київської митрополії, у наступні століття Московський патріархат обрав інший шлях свого культурного та релігійного розвитку, поступово монополізуючи право на «істинність» православної віри та вдаючись до територіальної експансії на українсько-білоруські землі.

А перепідпорядкування Київської митрополії, яке відбулося у 1686 році, стало дуже важливою геополітичною перемогою Росії. Це своєрідний відлік тривалого процесу поглинання української культури та оригінальної київської християнської традиції синодальним православ’ям. Поступово Москва стала центром східного християнства, приватизувавши не лише духовну, а й культурну спадщину Києва, який у XVII – на початку XVIII ст., вперше з давньоруських часів, переживав другий розквіт. У Києві було відкрито єдиний у Східній Європі найвищий православний навчальний заклад – Києво-Могилянська академія. Відбувалося реформування «російської віри» митрополитом Петром Могилою за західними зразками. Започатковано феномен Козацького Бароко завдяки меценатству гетьмана Івана Мазепи. Тим часом Московська держава, яка зазнала потужного впливу східної татарської культури, до середини XVII століття. практично перебувало в ізоляції. І лише після Переяславської ради 1654 р. та підпорядкування Київської митрополії, Росія розпочала свій цивілізаційний шлях на Захід, у тому числі завдяки імпорту української культури через посередництво Церкви. Наведу один промовистий приклад: в окремі періоди XVIII ст. близько 90% єпископів та митрополитів Московського патріархату мали українське чи білоруське походження. А відома на всю імперію Санкт-Петербурзька капела майже повністю складалася з українських співаків. Інакше кажучи, формування сучасної російської ідентичності значною мірою відбувалося з урахуванням культурних і релігійних зразків Київської митрополії.

А потім розпочався процес русифікації, який перетворив Київ, колись давній та могутній центр Русі, на периферію, а українські землі – на Малоросію. Причому навіть цей термін Росія примудрилася перекрутити на свій лад.

«Історичес

я після офіційного Водохреща Київської Русі. На той час Київ уже був могутнім політичним та торговим центром з постійним міжнародним авторитетом та чинною митрополіною кафедрою у соборі Святої Софії. Київському митрополиту підкорилися східнослов’янські землі, у т. ч. простори пізніше створеного Московського князівства. Отже, дар віри Московська Церква успадкувала від Києва, який став для неї Церквою-Матер’ю, як свого часу Константинополь став Церквою-Матер’ю для Києва.

Однак у 1448 році Московська митрополія самочинно, без благословення константинопольського патріарха, проголосила самостійність (автокефалію) та відокремилася від великої російської православної традиції Київської митрополії.

Через це, говорячи сучасною мовою, сепаратизму з боку Москви Константинопольський патріархат тривалий час не визнавав Московську митрополію. І лише згодом погодився на легіт

ки терміном Мікра (Мала) називали корінну, материкову Грецію, а Мегале (Велика) — периферію, тобто колонізовані нею землі та острови»
Дуже цікавим є походження терміну «Малоросія», яким довгий час називали українські землі. У виставі древніх греків » Мала Греція » – це материкова, тобто корінна, центральна частина країни, а » Велика Греція » – це острови та землі, які пізніше колонізували греки, тобто йдеться про периферії. До речі, в історичних джерелах Візантійської імперії поняття «Мала Русь» вперше застосовано щодо Галицько-Волинського князівства, у повідомленні про заснування близько 1303 р. на цих землях Галицької митрополії. У наступні десятиліття цей термін став загальновживаним. А галицько-волинських князів називали володарями «Малої Русі». Тим часом термін «Малоросія» потрапив до Москви лише наприкінці XVI століття, завдяки львівським братчикам та місцевому православному духовенству, які таким чином хотіли здобути прихильність царського двору. Вони поїхали до Московського князівства, щоб отримати, як сьогодні кажуть, спонсорську допомогу на відновлення відомої у Львові Успенської церкви. Тому, намагаючись задобрити царя, назвали його «правителем Малоросії». У наступні століття значення цього терміна кардинально змінилося. Московське князівство стало в уявленнях кремлівської еліти Великоросією, а Україна – Малоросією, але вже з зовсім іншою конотацією – як провінція, периферія.

Сьогодні Україна, яка відновила свою незалежність, стоїть на порозі геополітичної події – автокефалії Української Православної Церкви. Сам Вселенський патріарх Варфоломій не приховує особистого бажання відновити стародавнє канонічне спілкування з Києвом. Для України ця довгоочікувана подія є насамперед відновленням історичної справедливості та свідченням спадкоємності культурних та релігійних традицій Хрещення 988 року, коли Константинополь є Церквою-Матерсю для Києва, а Київ є таким же центром для тих Церков, які свого часу отримали від нього дар Христовий віри.

Розмовляла Вікторія Доскоч, ГО «Інститут Просвіти»

Related posts

Leave a Comment